Герцог зрозумів невисловлені думки барона, і, коли старий слуга вийшов, поставивши на стіл пляшку доброго міцного вина й два келишки, щоб потрошку пити коштовний трунок, він, підкрутивши пальцями свої тонкі вусики, подружньому, щиро сказав:
— Незважаючи на вашу чемність, я добре бачу, дорогий Сігоньяк, що мій приїзд видається— вам трохи дивним і несподіваним. Ви думаєте: "Яким це побитом Валомбрез, такий пихатий, зухвалий і владний, з тигра обернувся на ягнятко, що його будь-яка пастушка може водити на мотузочку?" Півтора місяця будучи прикутим до ліжка, я думав про те, про що може думати чесна людина перед лицем вічності, хоча смерть — це ніщо для нас, дворян, котрі марнують своє життя з вишуканістю, якої ніколи не знатимуть обивателі. Я відчув дріб'язковість багатьох своїх прагнень і поклявся собі, що коли видужаю, то поводитимусь інакше. Моя любов до Ізабелли перетворилася в чисту, священну дружбу, мені більше нема чого ненавидіти вас. Ви вже не суперник мепі. Брат не ревнуватиме сестру; я вдячний вам за ту сповнену шаноби ніжність, якою ви завжди оточували сестру, коли вона ще була в таких умовах, що допускають вільність. Ви перший угадали під оболонкою актриси прекрасну благородну душу. Будучи бідним, ви запропонували жалюгідній жінці найбільше багатство, яке тільки може мати дворянин,— ім'я своїх предків. Отже, тепер, ставши багатою і знатною, вона належить вам. Коханий Ізабелли має стати подружжям графині де Лінейль.
— Але ж вона завжди уперто відмовляла мені,— відповів Сігоньяк,— хоча й могли повірити в мою цілковиту некорисливість.
— Безмежно делікатна, добра і чиста, мов янгол, поступлива душею, вона боялася стати вам на перешкоді, завадити вашому щастю; але тепер, коли мій батько визнав її своєю дочкою, ситуація зовсім змінилася.
— Так, тепер я при її високому становищі міг би зашкодити їй. А хіба я маю право бути менш великодушним, аніж вона?
— Ви все ще любите мою сестру? — серйозно мовив герцог де Валомбрез.— Як брат я маю право запитати вас про це.
— Люблю всією душею, всім своїм серцем, усією кров'ю,— відповів Сігоньяк,— люблю так, як ще ніколи жоден чоловік не любив жодної жінки на цій землі, де нема нічого досконалого, крім Ізабелли.
— В такому разі, пане капітан мушкетерів і незабаром губернатор провінції, веліть осідлати коня, і ми разом поїдем у замок Валомбрез — я по всій формі представлю вас принцові, моєму батьку, і графині де Лінейль, моїй сестрі. Ізабелла відмовилась вийти заміж за шевальє де Відаленка і маркіза де л'Етаиа, а це вельми порядні молоді люди, їй-богу; але, думаю, вона, не примушуючи довго просити себе, віддасть руку баронові де Сігоньяку.
На другий день герцог і барон пліч-о-пліч їхали по дорозі в Париж. 4
XX. Освідчення Чікіти
Годинник на міській ратущі показував ще доволі ранній час, але Гревська площа1 була забита людьми. Високі дахи будови Домініко Бокадора2 лілувато-сірими обрисами вимальовувались па тлі молочно-білого неба. Холодні тіні їх простягалися до середини площі, прикриваючи похмуру, грубо пофарбовану в криваво-червоний колір споруду, яка на два-три фути виступала над людськими головами. З вікон сусідніх будинків раз у раз виглядали чиїсь обличчя — побачать, що вистава ще не почалась, і одразу ж зникають. У даховому вікні вежі на розі площі, там, звідки, розповідають, мадам Маргарйта дивилася на страту де Ла Моля і де Коконаса3, показалося навіть зморшкувате обличчя якоїсь старої, наче відбулася там згубна зміна і красуня королева обернулась на потворну відьму. На кам'яний хрест, що стояв біля спуску до річки, ледве видерся якийсь хлопчак, учепився руками за хрестовину, ступнями й коліньми стиснув стовп і повис у такій же нестерпній позі, як висить розп'ятий лютий розбійник, хоч той хлопчак ні за які медяники не покинув би свого місця. Звідти йому видно було найцікавіші деталі ешафота: колесо для страти приреченого, вірьовка, якою жертву прив'язують до того колеса, палиця, щоб роздробити нещасному кості —— всі ці речі варто роздивитись.
Але якби хтось із глядачів пильніше придивився до підлітка, який виліз на хрест, то помітив би у виразі його обличчя не звичайну цікавість, а щось зовсім інше. Не жадоба кровожерної насолоди від страти привела сюди це юне створіння — смагляве, з великими очима, оточеними коричневимй кругами, з блискучими зубами, довгим чорним волоссям і темними загорілими руками, якими воно судорожно вчепилося за кам'яну хрестовину. Тонкі риси обличчя наштовхували на думку, що підліток цей — не хлопець, хоч на ньому й була хлопчача одежа; але ніхто не дивився в той бік, усі голови інстинктивно поверталися то до ешафота, то до набережної, звідки мав появитися приречений.
Серед натовпу видніло й кілька знайомих постатей; червоний ніс посеред блідого обличчя виказував Малартик*, а глянувши на характерний вигнутий профіль над складками плаща, по-іспанському перекинутого через плече, можна було не сумніватися, що то Жакмен Лампурд. У здоровому ледацюзі, який сидів на кам'яному стовпчику і знічев'я курив довгу голландську люльку, нетрудно було впізнати Випивака, хоч він і насунув до самих брів свій капелюх, аби приховати, що у нього немає вуха, яке одірвала куля Кри-вуляя. Сам Кривуляй розмовляв з Крутимордом; і по сходах ратуші прогулювалось, на манір перипатетиків4, розмовляючи про се, про те, багато постійних гостей "Коронованої редиски". Гревська площа, де рано чи пізно вони неодмінно мають закінчити, з якоюсь особливою, нездоланною силою вабить до себе убивць, забіяк, злодіїв. Замість відштовхувати, це похмуре місце притягує їх. Вони кружляють там, описуючи спочатку широкі кола, потім усе вужчі й вужчі, і так аж доти, поки не настане кінець; вони люблять дивитися па шибеницю, де їх повісять, жадібно розглядають її жахливі обриси і, стежачи, як корчаться жертви, звикаються зі смертю, що геть суперечить ідеї правосуддя, за якою сам вигляд тортур має лякати злочинців.
Наплив таких паскудників у дні страти пояснюється ще й тим, що головна дійова особа трагедії — це завжди їхній родич, знайомий чи, може, спільник. Вони йдуть побачити, як вішають їхнього двоюрідного брата, колесують щирого друга, спалюють благородного лицаря, якому допомагали збувати фальшиві гроші. Не прийти на таке свяго було б просто нечемно. І засудженому приємно бачити навколо ешафота своїх знайомих. Це підбадьорює і додає сили. Не хочеться бути боягузом перед лицем істинних цінителів, і гордість приходить на допомогу стражданню. Серед такої публіки вмирає, мов римлянин, навіть той, хто був би ганчіркою, якби його нишком порішили десь у підвалі.