– Чарівник може обернутися на будь-кого. Йому завиграшки просотатися під землю чи опуститися на морське дно, де лежать приховані скарби.
– І що він робить з тою купою коштовного каміння? – заздрісно запитав Чмих.
– Нічого. Лише колекціонує. Як наш Гемуль рослини.
– Ти щось казав? – зірвався спросоння Гемуль.
– Я саме розповідав, що рубінів у Чарівника не злічити, – пояснив Нюхмумрик. – Одні лежать великими купами, інші – вправлені у стіни й світяться, наче очі диких звірів. Дім Чарівника не має даху, тож хмари, котрі пропливають над ним, забарвлюються в криваво-червоний колір. Очі Чарівника теж червоно виблискують у темряві.
– Я починаю боятися, – озвався Гемуль. – Не квапся, розповідай поволі, будь ласка!
– Напевно, щасливий отой Чарівник! – зітхнув Чмих.
– Зовсім ні! – заперечив Нюхмумрик. – І не буде щасливим, доки не знайде Королівський Рубін, майже такий завбільшки, як голова чорної пантери. Він палахкотить, немов живе полум’я. Чарівник розшукував його по всіх планетах, навіть на Нептуна залітав, але так ніде й не знайшов. Зараз подався на Місяць, має намір обнишпорити кратери, тільки надії мало… У глибині душі Чарівник здогадується, що Королівський Рубін знаходиться на Сонці, та як туди дістатися? Він робив спроби вже не раз, однак там надто гаряче. Оце й розповіла мені якось сорока.
– Гарна байка, – похвалив Хропусь. – Дай мені, будь ласка, ще одне марципанове порося.
– Це не байка. Усе розказане – правда, – сказав, помовчавши якусь хвилю, Нюхмумрик.
– Я ні на мить не засумнівався! – випалив Чмих. – Надто коли йшлося про коштовне каміння!
– Як можна пересвідчитися, чи Чарівник існує насправді? – недовірливо зронив Хропусь.
– Я його бачив на власні очі, – мовив Нюхмумрик, припалюючи люльку. – Його самого і пантеру на самотньому острові гатіфнатів. Вони летіли серед хмар у сам розпал грози.
– А ти нічого про це не сказав! – мало не образився Мумі-троль.
Нюхмумрик лише здвигнув плечима.
– Люблю таємниці… До речі, сорока ще казала, що Чарівник мав високого чорного капелюха!
– Неймовірно! – скрикнув Мумі-троль.
– То, напевно, він! – похолола Хропся.
– Без сумніву! – ствердив Хропусь.
– Що? Де? – схопився Гемуль. – Про що мова?
– Про капелюх, звісно! – огризнувся Чмих. – Високий чорний капелюх, якого я знайшов навесні! Чарівний капелюх! Мабуть, його здуло вітром з голови Чарівника, коли той летів на Місяць!
Нюхмумрик кивнув головою.
– А якщо він повернеться за ним? – не на жарт занепокоївся Хропусь. – Я нізащо не відважуся глянути в його червоні очі.
– Чарівник ще на Місяці, – спробував заспокоїти його Мумі-троль. – Туди далека дорога.
– Неблизька, – потвердив Нюхмумрик. – А ще чимало часу заберуть пошуки Рубіна в кратерах.
На довший час запала тривожна мовчанка. Кожному з голови не йшов чорний капелюх, що стояв удома на комоді перед дзеркалом.
– Додайте трохи світла, – попрохав Чмих.
– Чули? – злякано прошепотіла Хропся. – Там, надворі…
Усі втупилися поглядами у чорний отвір входу до печери й прислухалися. Тихі-тихі, м’які кроки – може, крадеться пантера?
– Це дощ! – здогадався Мумі-троль. – Нарешті пішов дощ! Тепер можна трішки й поспати…
Всі повмощувалися у свої ямки, загорнувшись у ковдри. Мумі-троль загасив лампу і під тихе шемрання дощу поринув у сон.
Гемуль прокинувся від того, що його ямка наповнилася водою. Теплий літній дощ шелестів надворі, дощівка струмочками та водоспадами спливала по стінах печери й стікалася саме до Гемулевої постелі.
– От біда! От лихо! – бубонів сам до себе Гемуль.
Він викрутив свою одіж і вийшов з печери подивитися, що робиться надворі. А надворі було сіро, мокро й незатишно. Гемуль прислухався до себе, чи не забажається йому скупатися у морі, але бажання не зголошувалося…
– Жодного порядку у світі, – з жалем подумав Гемуль. – Учора – надто сухо, нині – надто мокро. Ліпше піду досипляти…
Хропусева заглибника була начебто найсухішою.
– Посунься трішки, – попросив Гемуль. – До моєї ямки налилося дощу.
– То не моя гризота, – буркнув Хропусь і повернувся на інший бік.
– Але саме тому я хочу спати коло тебе, – пояснив Гемуль. – Не будь такий хропливий!
Однак Хропусь лише щось сонно пробурмотів і знову заснув. Серце Гемуля охопила справедлива жадоба помсти, і він прокопав рівчак між своєю та Хропусевою ямкою.
– Це вже зовсім не по-гемульськи! – зверещав Хропусь, сідаючи на своїй мокрій ковдрі. – Ніколи не подумав би, що ти зможеш вчинити таке неподобство!
– Це сталося мимоволі! – веселився Гемуль. – Чим займемося сьогодні?
Хропусь виставив носа надвір, глянув на небо, потім на море, а тоді, як особа, котра знає свою справу, оголосив:
– Риболовлею! Роби побудку, а я споряджу човен!
І Хропусь почапав по мокрому піску до причалу, збудованого Татом Мумі-троля. Хвильку постояв, принюхуючись до моря. На морі ані хвильки, лише стиха накрапав дощ, і кожна краплина залишала по собі маленькі кружальця на лискучій поверхні води. Хропусь кивнув сам до себе, немов підтакуючи власним думкам, узяв з човнової шопи скриню з найдовшими на господарстві волосінями, потім витягнув з-під помосту підсак і, насвистуючи Нюхмумрикову мисливську пісеньку, заходився наживляти гачки.
Коли решта товариства вийшла з печери, усе рибацьке начиння було вже складено.
– А ось нарешті і ви, – гукнув Хропусь. – Гемулю, зніми щоглу і встанови кочети.
– Чи так вже конче рибалити? – запитала його сестричка. – Під час риболовлі ніколи нічого не відбувається, а ще мені дуже шкода маленьких щучок…
– Не хвилюйся, нині обов’язково щось відбудеться, – утішив її Хропусь. – Сідай на носі, менше заважатимеш!
– Я допоможу! – зарепетував Чмих, хапаючись за скриню зі снастями, щоб залізти до човна.
Човен загойдався, нахилився, скриня перекинулася і половина волосіні висипалася, зачепившись за кочети та якір.
– Чудесно! – скипів Хропусь. – Просто неперевершено! Здалеку видно морського вовка! Знаєш, як поводитися на судні, і насамперед цінуєш працю інших! Ха!
– І ти навіть не вилаєш його? – не йняв віри Гемуль.
– Я? Його? – гірко розсміявся Хропусь. – Хіба слово капітана чогось варте? Де там! Покиньте все так як є – щось та впіймається! – з тими словами Хропусь заліз під лавку на кормі й накрився з головою брезентом.