Але чому я весь час думаю про Ольгу Пісоцьку, коли думати мені про неї аж ніяк не хочеться? Міг би повернутися додому і зайнятися там справами, ну, хоч би впорядкувати свої папери. Розшукати, приміром, записника, який я вів, коли ми були в Ленінграді,— чомусь мені хотілося пережити все те ще раз. Я хотів думати про Оксану Свідер-ську, бо доля звела мене з нею знову, притому цілком несподівано.
Було душно, й дихалося важко. Небо збирало на краях бліді, розмиті хмари, що затягували майже весь обрій у непрозору каламуть. На заході хмари погустішали, від них до землі звисали темні косми — падав десь далеко дощ. Посередині ж небо було чисте, хоч сонце також притуманилося. Коли проїжджали поливні машини, асфальт парував. Обличчя в перехожих пітно лисніли, а шерех підошов здавався приглушений. Повз мене проїхав тролейбус, що віз людей у гідропарк, був напхом набитий: люди поспішали до ріки. Я міг би й собі податися туди, але треба було зайти додому по плавки. Окрім того, я знав, пір на пляжі відчую нудьгу. Між юних оголених тіл, між людей, що залюбки використовують дозвілля, я відчував себе кепсько, хоч там міг зустріти й когось із знайомих. Тож я подавсь у букіністичну книгарню, сподіваючись на якусь знахідку,— це завжди приносило радість. Рився в книжках, але всі вони були знайомі. Тоді я мотнувся по інших книгарнях — все було без змін і там. Я зайшов у кафетерій і випив кави. Пити гарячу каву в таку спеку було дивацтвом, але я й хотів такого дивацтва. Здалося, я відчув простір, який існує між мною й Оксаною Свідерською. Оксана — ось що мене сьо-дні по-справжньому хвилює! Вийшовши заміж за Володьку Кузьменка, вона не змінила прізвища, і я подумав, що недаремне.
Відчув, що саме в цю хвилину Володьки Кузьменка нема вдома. Він подався кудись у справах, зрештою, зараз же робочий час. Оксана не працювала. Вона виховувала сина, але й сина біля неї зараз нема: відправили малого сюди, в Житомир, до баби. Я знову опинився біля пошти. Копійки в мене були наміняні, і я набрав Київ. Густий і частий дзвінок. Ні, моє передчуття не виявилося марне. В Оксаниній квартирі Володьки Кузьменка не було. Але не було й Оксани. Мій дзвінок розпачливо дзеленчав у другому місті, роздирав тишу квартири, де жила єдина жінка, про яку я хотів зараз думати. Я кричав тим дзвінком: усе, що ти хотіла, я здійснив, я вже вільний, мов пташка, і ми нарешті можемо розірвати замкнуті кола наших доль, можемо здолати свою тугу й неприкаяність. Я все ще не вірив, що Оксани нема вдома. Не вірив, що вона пішла разом з Володькою Кузьменком. "Господи,— волало моє серце,— скільки можна кричати в простір, колись-таки він мусить прийняти мій сигнал!" Але мій сигнал був голосом волаючого в пустелі. Я поклав трубку й вийшов з душної кабіни. Був самотній і безпорадний у світі.
Ні, я мушу повернутися додому. Мушу зібратися трохи на силі й заспокоїтися. Мушу відчути хоч би ту радість, яку відчував сьогодні вранці. Оте сонце, що заповнило мою кімнату. "Оксано Свідерська! — безгучно заволав я, йдучи по мокрому після поливання хіднику.— Що ти робиш зі мною? Чому ти переколошкала мене знову і чому так дивно міниться у мене в очах світ?"
І тут я побачив сина Оксани Свідерської. Сина і її матір, яка тримала хлопчика за руку. Дитя було винаряджене в закордонне шмаття й виділялося серед інших. Білий чубок охайно зачесаний і розділений на дві половини. Я привітався до матері Оксани, і та милостиво мені кивнула. А може, навіть усміхнулася поблажливо — мене вона знала добре. Колись я оббивав їм пороги, але, здається, їй не подобався. Більше їй подобався Володька Кузьменко, бо той і школярем був старіший за всіх старих. Розважливий і практичний, незмінний посідач усіх високих шкільних посад... Я раптом відчув зненависть до цієї високої, тілистої дами, яка називалася матір'ю Оксани Свідерської,— це вона відшила мене від своєї дочки. Я був упевнений: оця зовсім не схожа з дочкою жінка примусила Оксану зачинити перед моїм носом двері. Але я був тоді наївний, не вірив, що мені піднесли дулю під ніс, тож весь вільний час блукав довкола дому Оксани Свідерської.
Той дім я знаю добре. Він стояв у глибині порослого травою дворика, одноповерховий власний дімець на чотири кімнати, котрий снився мені по ночах, біля котрого так часто тягло мене поблукати і в котрий не було мені доступу. До нього можна було підійти впритул з тильного боку, бо там завулочок, в який виходили вікна; я стовбичив у тому завулку, інколи кидав у шибки камінці, але вікна були глухі й німі, а раз до мене вийшов сам Володька Кузьменко. Широкоплечий і самовпевнений, з білявим, зачесаним назад чубом, він був утіленням плакатного позитивного героя, і я раптом дико заревів і безтямно кинувся на нього. Я готовий був учепитися йому в фізіономію обома п'ятірнями і здерти оту позитивну маску, але весь мій сказ пішов на ніщо. Володька Кузьменко в мене з-перед очей щез, хоч обоє ми знали, що годі мені, вузькогрудому хлипаку, битися з ним, спортсменом-розрядником. Ота його ганебна втеча приголомшила мене: що воно, гарячково думав тоді я, насміх чи облуда? Хай би він побив мене тут, під цими вікнами, я мав би від того більшу втіху. Але він утік, і я відчув себе таким безпомічним, що аж світ мені пожовтів. Заболіло серце, а сонячний диск став раптом оточений кривавою рамкою. І такою ж круглою рамкою окреслився Океании дім, паркан, навіть квіти. Я ступав блідий і сірий, а з землі виростала синя трава. Я йшов повільнісінько, ледве перебираючи ногами, адже плуталися вони в тій синій траві. В голові була одна тільки думка: чи це воля Оксани Свідерської, що ми не можемо зустрітися, чи, може, це воля Володьки Кузьменка й Оксаниної матері? Я йшов і тихо ненавидів їх обох, тоді як Оксану ще більше любив. Я думав: чи прийду сюди завтра і чи не повториться знову те саме? Чого виходив до мене Володька Кузьменко: битися чи миритися? Коли б битися, то навряд би він тікав, мабуть, хотів розправитися зі мною у мирний спосіб. І я пожалів, що так нерозважно кинувся на нього, треба було б нам погомоніти,, може, щось доручила переказати мені Оксана? Може, вона сидить зачинена в тому домі, а сторожем у неї Володька Кузьменко? Я думав щось таке чудне й дурне. Був одягнений у чорні штани і білу сорочку, і обличчя в мене було таке ж, як сорочка, я навіть подумав по-дурному: коли б притулити мене до дому, де чорний цоколь і біла стіна, то я б пропав би на тому тлі. Губи мені тремтіли так само, як тремтять і зараз, я розвернувся і подививсь услід матері Оксани Свідерської: була вона у квітчастому платті, заяскравому для її віку; здається, це плаття привіз із тих-таки закордонних поїздок Володька Кузьменко. Вона йшла повільна, пристосовуючись до ходи дитини, і та дитина не нагадувала мені Оксани так само, як її мати, бо та дитина була копією Володьки Кузьменка. Я вчився з ним разом від першого класу і помилитися тут не міг. Це Оксана прийшла до нас пізніше. Вона з'явилась у нашому класі вже дівчиною, в яку відразу закохалося чверть наших хлопців. Вона, здається, знала про те, бо завжди гордо носила голову; в неї були темні, як ніч, очі, довга прегарна шия, а волосся зашпилене з тою недбалістю, яку можуть собі дозволити тільки гарні дівчата. Вуста в неї були повні й різко окреслені, постать невелика й ледь-ледь повнувата — ця повнуватість і робила її дорослішою, ніж була; коли я дивився на неї, голова мені наморочилася, але я не соромився її і на кожному кроці давав знати, що вона мені не байдужа. Тоді, в Ленінграді, ми відбилися від решти екскурсантів: вона пішла на мій поклик, а потім ще раз, коли ми блукали по Ермітажу, човгаючи повстяними, надітими на черевики капцями. Ми спинилися біля високих, видовжених картин Гюбера Ро-бера, роздивлялися химерні стовпи й арки, потім нас вразив темперамент Елізабет Лібрен-Віже, а солодкавий Франсуа Буше примусив похихикати. Алегоричний Пуссен надто хотів уразити глядача, щоб ми могли вразитися й собі, і його "Есфір" здалася нам вигаданою. Найдовше ми постояли біля жіночого портрета голландця Герарда Терінха — щось у ньому було таке, що нагадало нам сьогоднішню безсонну ніч.