Я підійшов до пошти і вже тут відчув: весь тремчу. Сьогодні щось конче мало зі мною відбутися, щось таке, що має наповнити мене й ощасливити. Через це й мчав я так нестримно на пошту, туди, у відділ кореспонденції "до запитання"... Дівчина у віконечку мене знала. Кругле личко, рідке волоссячко, затиснуте на маківці гумкою, ця дівчина бувала часом лагідна, а часом і сердита. Коли вона лагідна, то, не питаючи документа, тяглася до переділки, на якій написано літеру "Ч", а подаючи мені листа, всміхалася. Я всміхався їй назустріч — ця дівчина була така утла й прозора, що мимоволі приваблювала. Це було химерне відчуття — адже нічого в ній не було гарного. Я забував про неї одразу, як виходив із пошти, але коли знов сюди заявлявся й бачив обстьобані манжети її зеленого, потертого светра — в мені спалахувала ота чудна жалість.
Я всунувсь у віконечко і спробував усміхнутися.
— Нема? — спитав, відчуваючи, як тахкає серце.
Але поштарка сьогодні була сердита. Блимнула на мене, начебто я з'їв її сніданок, і сказала, що їй забороняють видавати листи без документа.
Очі в неї були підпухлі, певне, вранці вдома плакала. Я зирнув на безіменний палець її правої руки — шлюбної обручки там не було. Шлюбної обручки там може й не бути, подумав, я, хіба що ожениться на ній якийсь дурний жалісливець, як оце я...
— Вибачте,— кажу, дістаючи робоче посвідчення; воно вже не дійсне, адже від сьогодні я не працюю.
Дівчина прискіпливо вглядається у посвідчення, перевіряє, чи приклеєна до нього фотокартка сходиться з фізіономією, яка стримить у її віконці. А що, коли я запропоную їй пітд зі мною в кіно, чи не виставить вона мене з лементом з пошти? Але я не пропоную їй піти в кіно, бо, по-перше, вона має подати мені любовного листа від іншої особи, а по-друге, боюся: можу так зав'язнути у власній жалості, що безсилий буду від цієї дівчини відліпитися.
— Вам нічого нема,— сердито каже поштарка.
— Як так нічого? — дивуюсь я.— Повинно бути... Ви добре подивилися?
Вона зиркає на мене вовченям, адже "чудово знає, що я чекаю любовного листа: до неї не один і не одна за цим приходять. Тонкі й безкровні губи її кривляться — можливо, вона знає, про що йдеться в листах до мене; може, розклеїла якогось і прочитала. їй так любо мститися мені й тримати на вустах сіру посмішечку.
— Що ви сказали?
— Вам нічого нема! — повторює поштарка і вже не дивиться на мене; обличчя її — холодна й незворушна маска.
5.
На початку літа 1963 року ми, закінчивши дев'ятий клас, організовані вчителькою російської літератури Софією Наумівною, поїхали у Ленінград, щоб побачити увіч те, про що з ентузіазмом оповідала нам на уроках Софія Наумівна. Оксана Свідерська вже тоді відверто дружила з Володькою Кузьменком, і я міг тільки звіддаля стежити за нею й таємно зітхати. Як на мої очі, вона була прекрасна, наче богиня, і не раз приходила в мої сни. Уві сні ми розмовляли, гуляли й цілувалися, а найбільше нам подобався тихий куточок левади, ^а якій росли один обіч другого три велетенські осокори. Біля тих осокорів було викладено каменем криничку, і вода в ній була така прозора, що коли занурити пальці, вони коротшали і зламувалися. На дні тієї кринички блищала новісінька копійка, і ми на щастя кинули туди по копійці своїй. Мені завжди здавалося, що сни мої — особлива зматеріалізована форма моїх бажань, я був переконаний, що Оксана Свідерська снить те ж саме, тому підійшов якось до дівчини і розповів їй про дивний свій сон...
— Ні,— сказала Оксана,— мені' сьогодні снилося щось інше...
Сказала вона це байдужим голосом, але подивилася на мене так, як дивилася тоді, коли сиділа на лекції-концерті, а на трибуні аж надривалася, так хотіла щось нам розтлумачити особа в образі Ольги Пісоцької.
І ось тоді, саме перед поїздкою в Ленінград, я раптом відчув, що в житті не все просто, що не все в ньому схоже на табличку множення; я відчув, що в ньому заховано якусь множинність таїн і одна з них починає переді мою розкриватися; я відчув, що світ довкола таки загадковий, що в ньому безліч сфер та світиків, що й сама людина — це не одна сфера і світик. Те, що я зважився оповісти свій сон Оксані Свідерській, було теж дивом, але воно так просто збулося: отак узяв і розповів і подивився на дівчину, наче не вона була предметом моїх дум і мрій, наче не її образ щохвилини являвся до мене й мучив, наче була вона звичайною моєю однокласницею. Еге-ге, думав я, діється щось химерне, раз я можу так близько стояти біля неї й дивитися очі в очі. І от тоді я подумав, що звістка про її дружбу з Володькою Кузьменком може нічого не означати, що Во-лодька Кузьменко може забратися під три чорти, що я, зрештою, можу підійти до цієї дівчини, владно взяти її за руку й повести з собою. Хоч би на ту леваду з трьома осокорами, де є така чудова криничка з копійкою на дні,— ми таки впустимо туди свої монети. Мені здавалося, що та левада не тільки образ моєї уяви, я був тоді певний у двох речах: вона десь таки існує, ота левада, а Оксана Свідерська сказала мені неправду.
Пізніше, коли ми блукали з нею по залитих синім сутінком, блідавих і напівмертвих ленінградських вулицях, я спитав у неї, чи й справді тоді, коли я потрапив з нею на леваду з трьома осокорами, їй снилося інше. Коли так, то що? Може, воно якось зв'язане з моїм сном, бо не може не існувати, сказав я, телепатичного зв'язку, не може відбуватися все тільки однозначно і тільки в собі. Я тримав теплу, ніжну руку, і її тепло входило в мене. Я переповнювався її часточками і вірив не тільки в співіснування людських тіл, а й у співіснування людських біосфер. Вона ж на мою мову тільки розсміялася.
— Ми вже вийшли з тої левади,— сказала вона.— Хіба так не цікавіше?
Тоді я подумав, що не врахував одного моменту. Можливо, гадалося мені, вона таки блукала по тій леваді зі сну, але чи зі мною? А чому не з Володькою Кузьменком, адже це було ще до того, як я розповів їй про сон. Доти вона не знала про моє існування і про мій інтерес до неї; можливо, я увійшов у її думки й почуття тільки після того дивного признання в любові. Признання, яке я вимовив, не нітячись і не соромлячись, а з якоюсь упертою і твердою сміливістю; я не боявся при тому дивитися в близько поставлені навпроти мене її очі. Потім я жалів про те, бо після нашої розмови вона стала для мене земніша й доступніша.