Ольга, здається, страждала не менше за мене. Але не тому, що їй все це було бридке, а що не могла бути у своєму сімействі рівною з іншими. Я ж не осуджував цих людей: вони жили в міру своїх можливостей та інтелекту. Мене гнівило, що за всю ту ганьбу, яку зазнавали ми в тому товаристві, Ольга починала винуватити мене. Найгірше було, коли ми поверталися додому. Вона несла на обличчі кам'яну маску й загрозливо мовчала, я ж відчував непосильну обважнілість у шлунку, хоч їв і пив з-поміж усіх найменше. Ольга ж, здавалося, не відчувала переситу, хоч у середовищі своїх родичів біля тарілки не дрімала. Це в пас вона ледве мамзяла і кривилася на страви, приготовлені моєю матір'ю. У своїх вона їла не менше як її сестри. Одна тільки Раїса трималася міри — зберігати фігуру було, здається, одне із завдань її життя. Не їла ні картоплі, ні макаронів, але м'ясо й овочеві салати не відсувала. £)тож я йшов і відчував бурю, що насувалася. Я знав, що Ольга шукає зачіпки, тому стоїчно мовчав. Але й моє мовчання часто ставало зачіпкою.
— Мовчиш? — зривалася Ольга.— Подивився, як люди вміють жити? Ніби вареники в маслі купаються. Мені бувати між себтер — чиста мука.
— Мені також,— відказував я.— А чи не ліпше було б нам на ті сходини не ходити?
— Ну, знаєш! — вибухала Ольга.— Це мій дім і мої родичі. Чи ти хотів, щоб я забула власну маму?
— Тоді ходи сама.
— Щоб вони сміялися? Ні, я, слава богу, ще маю чоловіка. Хоч і ні до чого не здатного, а маю...
Вона говорила це гордо. "Ні до чого не здатний чоловік" міг би з того пишатися. Але я не пишався: мені було бридко.
— Мама права,— казала категорично Ольга, мимохіть впадаючи в інтонації Жені.— Не освіта головне в житті, а голова на плечах!
— Отже, хочеш,— з убивчим спокоєм казав я,— щоб крав я у музеї коштовні речі і збував їх? Тобто щоб жив у нечесний спосіб?
— Ніхто з них у нечесний спосіб грошей не заробляє,— обурювалась Ольга.— Люди їм самі дають...
Вона мала на увазі сантехніка й таксиста.
— А Женя? — спитав я.
— Що ти знаєш про Женю? — насторожилася Ольга.
— Я про нього нічого не знаю. А от що плутяга він — це безперечно...
— Зате жінка в нього на людину схожа,— казала зневажливо Ольга Пісоцька.
— Що ж із цього виходить? — все ще спокійно питав я.
— Це вже сам можеш додуматися. Коли людина одружується, вона тим самим бере на себе зобов'язання щодо жінки й дітей. От і подумай...
Ольга мала рацію. Я подумав і, зрештою, додумався. Вчора я розлучився з Ольгою Пісоцькою і навряд чи колись про це пожалію. Я вирішив зняти з себе зобов'язання щодо жінки, не відмовляючись від обов'язків щодо дитини.
Ота неясна тривога, яку я відчув, підвела мене з ліжка, і я почав нервово ходити по кімнаті. Щось мені не давало сьогодні спокою, щось гнітило й хвилювало. Зрештою, чи конче зараз треба було зв'язуватися з Оксаною — є для того безліч часу.
Не міг усидіти в чотирьох стінах. Лист від Оксани повинен бути напевне. Я міг би вдруге сходити на пошту, але та мізерна поштарка на мене розсердиться. "Я уже вам казала,— мовить вона з роздратуванням,— листа немає! Невже не зрозуміло?" — "А скільки разів еа день приходить пошта?" — спитаю я. "Скільки не приходить, а листа вам немає". Вона, здається, здогадується, як потрібен мені цей лист. У мене є ще одна можливість: знову зателефонувати. Але там, у Києві, з'явився Володька Кузьменко.
Мій зв'язок з Оксаною Свідерською був нерегулярний. Вона могла мені писати часто, а могла не обзиватися місяцями. З другого боку, я виїжджав до Києва тільки з її благословення, завжди на таку нагоду Володька Кузьменко був відсутній. Я навіть думав: чи не тоді вона зі мною спілкується, коли Володька зникає? Коли ж він з'являється, мене відставляє, а може, й забуває. "Клята Оксана,— бурмотів я, топчучи підлогу власної кімнати.— Клята й немилосердна! Але я з тобою сьогодні обов'язково зв'яжуся!"
Це вже була манія. Мене з'їдала туга, пронизлива, несамовита — я не міг висіти в повітрі, а хотів під ногами хоч якоїсь тверді.
У квартирі підозріло тихо. Так тихо, наче нікого нема. Я відчиняю двері і йду на кухню. Порожньо. Відчиняю двері материної кімнати — ні душі. Мати, певне, подалася по магазинах, а може, поїхала на цвинтар. Поїхала погомоніти з батьком на його могилі. Так химерно він приснився мені сьогодні — в образі велетня, в якого вірив, здається, тільки сам. Отже, я можу використати цей момент і потелефонувати Оксані з дому. Я хапаю трубку й набираю міжміський код. Ну от, далекий і тужливий дзвінок. Десь у безмея^жі, а може, в іншому світі. Сигнал пораненої душі: алло! алло! відгукніться! "Ви смішний і дурний,— кажу собі я.— Ви, чоловіче, як дитя нетерпляче!" Там, по той бік цього світу, куди посилаю я свої сигнали, глуха порожнеча, біла чи й жовта пустеля, а живуть там тільки птахи. Птахи, які перелітають цю пустелю, бо мають крила. Але я ще сподіваюся. "Оксано! — горлаю подумки я.-~ Відгукнися! Я зробив усе, що ти хотіла, тобто попалив свої кораблі, висівши на цей пустельний берег. Мені треба конче переконатися, що й ти вчинила так само. Далекі переривчасті гудки. Даремні й нікому не потрібні. Можливо, телефон накрито подушкою і він задихається під нею, можливо, телефон відключений і мої сигнали чую тільки я. Можливо, у тому домі, куди посилаю розпачливі погуки, святкується повернення в дім Во-лодьки Кузьменка. "Хай ніхто нам не перешкодить",— сказала Оксана Свідерська і висмикнула з розетки телефонний шнур. Але це довільне фантазування, я не хочу думати погано про Оксану — вона єдиний мій лікар у цьому світі, і я, здається, давно в те увірував...
Я втомився слухати свій власний крик, через це трубка знову лежить на апараті. Мені душно й незатишно в домі, чомусь я не радію від своєї самотини. Я починаю її боятися, і все в мені стогне і плаче.
Тоді я знову виходжу на вулицю. Власне, мене виносить, бо я не маю мети. Можна було б ще раз зайти на пошту, але з мене досить телефонування. Однак я йду все-таки на пошту. Зазираю у віконечко і зустрічаюся з вовкуватими очима поштарки. Зараз вона почне мені виказувати. Але я хитрую. Просунув у віконечко тридцять х копійок і прошу п'ять конвертів. Поштарка нітиться, вона вже приготувалася огризнутися на мою вимогу подивитися листи "до запитання", отож червоні рум'янці з'являються на її білих щоках. Забирає мої тридцять копійок і відлічує конверти.