Часом мені здається, що я вигадав її собі. Є в житті сіра проза будня, думалося мені, і втілення цього будня — Ольга Пісоцька. Я прагнув до звільнення, радості, а може, й хвилювання. Запитував себе: чи можна, прокинувшись уранці, з любов'ю дивитися на сонне обличчя дружини? Чи можна любити дитину, коли вона, як дві краплі — Ольга Пісоцька? Я знав, що обов'язки стосовно тієї дитини виконаю, але любити її на повну силу не міг. Може, мені, й потрібна розлука, щоб відчути до дитини якісь ніжніші почуття, пізнати, що я таки маю в ній потребу, а може, для цього все-таки треба любити її матір? Може, любов до матері переливається в любов до дітей? Любов — це таємниця, яка робить з нами чудо. Ті ж самі речі починають освітлюватися інакше й інакше сприймаються. Любов — добре дання, якого не можна відкидати, але й користуватися ним треба вміло. Чи було щось спільне між моїм батьком і матір'ю? Вона — вся в господарчих клопотах, у сьогоденні, а він — у наукових фантазіях, з дивним умінням переселятися духом у давні часи. І все-таки вони — пара! Вони любили одне одного ніжно й віддано! Чим же він її зачарував, цей дивак? Я знав: він міг дозволити собі бути диваком тільки за однієї умови — при такій жінці, як моя мати. Я взяв собі від нього багато. Міг би, як він, стати зачарованою душею, натомість мучуся й гризуся житейськими клопотами, через що душа моя замулюється і я поступово топлюсь у власному болоті.
Колись у цій кімнаті жив батько. Засиджувався до півночі, все читав і читав. Писав він мало: всі його писання вміщуються в кількох потертих папках — я їх бережу з синівського сентименту. Можливо, пізно ввечері, коли я спав, мати приходила до нього сюди — спальню ми мали спільну. Тут валялися купи журналів, розкладені книги лежали не тільки на столі, але й на канапі; батько вмів і любив читати зразу по кільканадцять книжок. Він, здається, щось у тих книгах шукав. Ладнав у голові якусь будівлю — хотів підкріпити власні фантазії фактами. Він був своїм чоловіком у музеї і брав участь майже у всіх розкопках, які музей вів; метою його було переконати тодішнього директора музею, людину ординарну, що треба копати гору над Головою Чаць-кого. Зрештою, він при допомозі загітованих працівників музею й почав копати ту гору. То, здається, був апогей його життя. Не голився, ходив із гарячково запаленими очима, але розвідувальні шурфи, прокопані в горі в різних місцях, археологічного матеріалу не дали. Розчаровані працівники
музею відмовилися копати далі, та батька це не переконало. Наступного літа він хотів почати розкопки при допомозі своїх учнів. Я теж мав узяти в тому участь.
— Уявляєш,— казав він мені,— розкопати могилу Житомира — це щось таке, заради чого варто віддати життя. Навіть відчуваю, де вона може бути. Шурфи нічого не показали, бо там археологічного матеріалу й не може бути. Там є тільки одна могила, могила велетня-героя, і я певен, що в ній не лише голі кістки...
Те літо не прийшло. Велетень-герой учинив так, щоб його спокій не потривожили; я був навіть переконаний: спокій того велетня й не можна турбувати. Хай би він жив в уяві мого батька — чи не досить того? Адже це теж форма, хай ірраціональна, того ж таки життя...
Я заплющую очі. Ніч. Мені див но-сумно на серці. З'являються до мене колишні дні, наче уривки з фільму. Я передивляюся їх, бо хочу заспокоїти розхвильований дух. Ні, я безсилий і кволий у цьому світі. В мені немає вогню, немає натхнення, завзятості чи одержимості. Я тихий, наче свічка, яка ледве блимає вогником. До мене приходить Ольга Пісоцька і виказує щось мені, звинувачує, щось вимагає. Що вона хоче від мене ще, ота Ольга Пісоцька? Та й чи потрібний я їй, отакий безсилий і мізерний? Я не зумів запалити в її серці любові до себе, то навіщо ці дорікання?
— Ти негідник,— каже Ольга Пісоцька.— Перевів мені життя.
— Чому? — питаю я.— Я даю тобі волю жити як заме-неться.
— Накинувши мені на шию дитину,— сердиться Ольга.
— Але стривай,— кажу я.— Коли тобі так важко з дитиною, я залюбки заберу її до себе. Моя мати весь час про це мені торочить.
— Ах! — каже Ольга.— Хочеш забрати в мене ще й дитину? Мало того, що ти життя мені перевів...
— Що ж ти хочеш? — питаю я, намагаючись утримати спокій.
— Мені болить, що наша дитина ростиме без батька,— каже Ольга.
— Але ж ти переконалася, що жити разом ми не можемо...
— Тому я й кажу,— сердиться Ольга Пісоцька,— що ти перевів мені життя...
Ця пісня, здається, подібна до співотвору про попа й собаку. Я думаю, що розлучитися з жінкою не досить офіційного рішення. Розлучитися з жінкою, з якою маєш дитину, фактично неможливо. Лишається немало ниток, які в'язатимуть мою волю аж доти, доки в неї не знайдеться новий чоловік. Через це я заплющую очі й тихо молюся, щоб доля принесла моїй колишній дружині чоловіка.
— Дай, боже,— шепочу я,— Ользі Пісоцькій чоловіка, якого б вона щирим серцем полюбила...
14
Але я забіг наперед. Мені ще потрібно вернутись у той пам'ятний день, першу половину якого я промотався по місту, даремно намагаючись додзвонитися до Оксани Сві-дерської. Чомусь уклав собі в голову, що в мене все з нею вирішиться саме в цей день.
По обіді я відчув утому. Власне, оту післяобідню роз-млоєність, коли хочеться забути всі проблеми і насолоджуватись затишком рідного дому. Через це я поплентався до своєї кімнати, бо хотів усамітнитися, та й треба було дати собі спочити. Може, й зараз промені сплетуть переді мною образ чогось зеленого й прозорого, якоїсь Галі Панченко, про яку я й думати забув, а може, захочу помарити про Оксану Свідерську, адже це її бажання я вдовольнив, розлучившись із Ольгою Пісоцькою. Я ще йшов коридором уздовж довгого ряду стелажів, на яких покоїться бібліотека, зібрана моїм батьком і мною, і чув, як нашіптує щось мені на вухо ніжний Оксанин голос. Ми тоді зустріли ранок після бурхливої любовної ночі, встигли трохи й поспати, і ранкове сонце розбудило мене — спальня в Оксани була зі східного боку. Проміння щедро наливалося в кімнату, плело свою срібну сітку, і, дивлячись на ту мережу, я відчував блаженство в усьому тілі. Оксана ще спала, я скосив в її бік око і раптом уразився: замість знайомого, неприємного профілю я побачив ніжне, гарне й надзвичайно дороге мені обличчя. На ньому вже з'явилися ознаки прив'ядання, але в ранковому світлі навіть це було миле — захотілося розбудити її м'яким, ніжним поцілунком в пухкі, по-дитячому розтулені губи.