Геннадієм Карповичем. "Витівки АТС",— скажу я і матиму немале задоволення, бо вже знатиму, що мені конче треба буде зв'язатися з такою собі Іриною Кононенко, таємничим інкогніто, дамою в масці.
Я засміявся, такою простою здалася мені можливість за-раз-таки побачитися з Оксаною Свідерською, % бо то, може, вона мигнула там за склом. Я взяв камінчика і легенько кинув його в шибку: "Дзень!"
Тиша навколо. Тихо й повільно крапає дощ, краплі великі і льопаються одна від одної на метр чи півтора. Я знаю, що Оксанина мати з онуком десь блукають по місті: вони поїхали тролейбусом № 5, який везе у протилежний од цього дому напрямок. Тож можу обійти цей дім і вільно постукати в двері: за ними може бути або Оксана, або ніхто. Володька Кузьменко напевне зараз у Києві, я ж бо чув його голос, а цей голос я не сплутаю ні з яким. Ненавиджу той голос: розважливий, самовдоволений, не голос, а реклама про корисну споживність ставриди. В крайньому разі я міг би попросити притулку від дощу, бо кілька крапель уже боляче вдарило мене по маківці.
Я побіг, ніби страус, хльостаний холодними й важкими краплями, завернув на вулицю і за мент був у дворі, густо зарослому травою; дощ уже лупив мене навідмашку, і я скочив під ґанок геть покрапкований. Застукотів у двері, і глуха луна відповіла мені. Я застукотів голосніше, бо з мене ще не вивіялося переконання, що Оксана таки тут, але знову тиша і знову глуха луна. Я стояв під маленьким ґаночком, а з трьох боків од мене висіло по прозорій водяній стіні.
— Коли ви до Свідерських, то їх нема,— почувся високий жіночий голос.
У дворі стояв не один, а два будинки. Другий мав веранду, зарослу диким виноградом, в просвіті стриміло кругле, добродушне лице.
— Давно вони цішли? — спитав я.
— Стара з онуком години з півтори. Вас там не мочить дощ?
— А як мочить, то що? — спитав я.
— Могли б до мене перебігти. Перестояли б,— добродушно запропонував голос.
— Поки до вас добіжу...
— І то правда,— сказав голос.— Може, з яким ділом до них?
— Хотів спитати, чи приїдуть цього літа молоді,— сказав я.— І коли?
— Вони щоліта приїжджають,— сказало обличчя.— Цього року, правда, той десь за кордони подався. Може, сама Оксана приїде... Вам до Оксани чи до того?
— Яз ними в одному класі вчився,— сказав я. Краплі залітали в мій ненадійний сховок, і я вже мок.
Коли з'явлюся додому мокрий, в матері це викличе паніку. Буде гріти мете й кутати, парити ноги й заварювати липу. Я відчув у роті смак малинового варення, якого терпіти не міг.
— Значить, побачитися захотілося,— сказав голос.— А телефону їхнього не знаєте?
— В них є телефон?
— Ясна річ. Це для того, щоб з Києвом балакать.
— І ви знаєте номер?
— А він мені навіщо? Я, коли хочу щось їм сказати, то отак, як до вас, кажу. По нуль дев'ять спитайте...
Це я мусив би знати і сам. Мені стало тепліше. Дзвонитиму вряди-годи сюди й питатиму Ірину Кононенко. "Тут ніяка Ірина не живе",— сухо відповість Оксанина мати.
Я раптом подумав, що дощ може пригнати сюди Оксани-ну матір зі внуком. Пікантна вийде ситуація: треба вшиватися звідси, і якнайскоріше.
— Може, щось скажете передати,— озвався люб'язний голос.
— Та нічого,— мовив я відвертаючись, щоб стара не запам'ятала мого обличчя.— Я так прийшов, без діла...
— Ну, коли без діла...— кругле лице позіхнуло.— Вже добре змокли?
— Ні, тут сухо,— трохи сердито сказав я, обличчя мені, видно, посиніло, а холод почав пролазити в груди.
— Таке дощове літо,— сказав голос— Я оце сиджу й думаю: чи не тому це, що там угорі небо трусять?
Я засміявся. Губи в мене були, видно, теж сині, а тіло почав пробивати трем.
— Оксана з чоловіком часто сюди приїжджають?
— Оксана часто, а чоловік її ні. Він там, у Києві, пішов угору. По закордонах їздить.
— А востаннє коли Оксана була?
— Десь, може, з тиждень тому й була,— сказало обличчя і знову позіхнуло.— Сиро стає!
Власниця круглого обличчя звелася зі стільчика — це виявилася низенька й товстенька жіночка. Вона спокійно зирнула на мене і знову запропонувала перестояти дощ у неї на веранді. Але в цей мент дощ раптом припинився, наче хто вгорі перестав доїти небо.
— Вя^е й по дощу! — захоплено сказала маленька й товстенька жіночка, і ми якнайчемніше розкланялися.
Мені вже давно треба було покинути і цей двір, і ганок: невідь-чому починав бентежитися й непокоїтися. Вулиця, по якій простував, полого підіймалася вгору, і по узбіччях з джеркотом мчали струмки. Струмки випливали і з підворіть, і мені доводилося перестрибувати їх. У цьому світі я, здається, не все розумів. "Оксана часто сюди приїжджає",— думав я тупо, аж стукотіло мені від того у скронях, і цю думку я не міг перелізти, як жучок бадилину. Інформація, яку я так несподівано одержав у колись Окса-ниному дворі, чомусь суперечила, щось перекреслювала в мені, дратувала й пригнічувала. Я зрозумів, що не хочу про те думати; не хочу нічого вгадувати,— надто болісно мені від того робилося...
Вже півтора року тягнеться ця історія, обставлена з такими засторогами, начебто йдеться про державну таємницю. Йшлося, однак, про речі простіші, речі, можна сказати, банальні, і на стороннє око такими вони могли б і здатися, коли б так дуже не— зачіпали. Банальність, думав я,— це те, що одразу впадає в око, що іншому відоме давно, але, з другого боку, банальність — це вічні людські проблеми, які повторюються з такою обридливою одноманітністю, що людина від них уже й відмахуватися стала. Але є в моїй історії щось більше за банальність, є тут історія людської душі, і передовсім моєї. Ольга Пісоцька мала рацію: я небагато досяг у житті, і хоч маю якісь духовні інтереси й пописую "статейки", за визначенням тої-таки Ольги Пісоць-кої, бажання дертися по суспільній драбині в мене нема. Я з тих комашок, які бабраються у своєму мікросвіті і знаходять у тому втіху, але для цього мені потрібен спокій і забезпечені тили. Мені, кажучи відверто, треба доброї, спокійної й люблячої жінки, і я тоді напевне заспокоюся. Отже, мій ідеал невеликий: хочу мати спокійну службу, мати змогу спокійно ритися в книжках, їздити, щоб відвідувати великі бібліотеки й архіви, а вдома мати мир і лад. Мені було б любо до півночі засиджуватися біля столу, читаючи фотокопії старих рукописів, і поступово пізнавати їхню суть. Я хочу написати кілька досліджень з історії книги і дещо про барокко. Займатися цим — для мене значить жити!