А відтак зачепить гаком кат і підтягне трохи. Обійде доокола шибениці — і знов підтягне трохи...
...І перестав боротися Марусяк... мов хліб, ум’єк. О, коби міг у сю хвилю заплакати!.. Заплакав би такими сльозами, що гори задрижали би в риданнях, хмари б попадали! Але не було сліз у цих очах.
А Юріштан стояв і — ре-го-тав.
Стоїть, потворний, дикий, закривавлений, — і регоче. Мабуть, таки поранив його десь Марусяк у боротьбі або укусив, бо ціле лице залляте кров’ю, але Юріштан того не помічає — і регоче.
Ні, то не був регіт. То був рев якогось страшного задоволеного чудовища. Тисячу літ ховало десь у кров’ю наповнених безоднях ненависть, згоряючи помсти вогнями, — і от тепер задоволилося. Побідило і — регоче.
А відтак почали в’язати Марусяка.
Добре го в’язали, гой добре!.. Линвочку до линвочки прикладали, вузличок учетверо зав’язували. А відтак велів Юріштан повісити униз головою опришка на коня й так везти.
І поїхав Марусяк ходженими доріжками... Довгий волос землю підмітав, камінє голову кервавило...
У Жєб’ю, може, тисячі народу висипало дивити си... І в Криворівні... Лиш попадя не вийшла, бо кидалася в сю хвилю на постелі, красивого рицаря проклинала...
Ех, файно тратили Марусяка.
Говіркували люде, шо перед смертев дванаціть попів увонно го сповідали єк день, так ніч. Оберемками гріхи на собі виносили.
А коли наступив день кари, то стілько народу зігнали з усіх сіл, з усіх верхів, щоби яблучко не впало на земню. Бо то на вчудіє зганєли. Така терміть усім попам вийшла, аби кождий, ади, піп узєв зі свої парафії двадціть душ єк мужів, так бабий і дітви. Аби на страх. Аби си пуджєли того.
І Юрішко прибув в усій параді. І старі Марусяки. Мати — дорогами кочєла си, ридаючи, а дідок усе її потішав якимись маленькими, сухенькими слівцями. І сам увесь такий сухенький, маленький дідочок...
Вивели Марусяка. Красно вбраний. Єк на весілє. Ішов свобідно, не зв’язаний, вперед дивився сміло. Лиш лице було бліде і носило сліди тюремних мук.
А коли спитали його судді: "Яке твоє передсмертне останнє бажання", сказав Марусяк:
— Дайте мі флоєру.
Крунули си люде. Десятки флоєр простягнулися з товпи. Служащий узяв першу-ліпшу, подав судді. Суддя уважно чомусь її оглянув і велів передати Марусякові.
Опришок приложив флоєру до губ... Все завмерло... І... як далекий шепіт ріки, залитої місячним сяйвом, як скарга переляканої страдйлиці-трепітки під вікном, як воркування горлички над щастям минулим, заспівали звуки і понеслися... над цею різнобарвною товпою, над суддями, ксьондзами, катом, шибеницею... І заблискотіли, заграли цвітами в повітрі високо, переплітаючися в невидимі гірлянди ніжності, і злітали звідти, мов журкіт жайворонка, і розсипалися...
Плач стряснув товпою. Заголосили жінки, як за братиком ріднесеньким; глухо незрозуміле щось гули насильно зігнані сюди люди; похиливши голови стояли і судді і попи...
І поки грав Марусяк, поки тріпотіли в осіннім небі останні ридання лебединої пісні, — в великім очарованню стояла товпа, і ніхто не розумів — що то за перекладини стирчать отам, коло помосту, пощо зібралося сюди стільки народу...
І лиш як скінчив,, як обірвався в невимовній тузі останній перелив, — побачили люди, що то ж шибениця! Шибениця! А на ній повісять от цього молодого леґіня, орла полонинського, аби не грав він так більше ніколи!
Марусяк віддав флоєру, зійшов на поміст.
— Проскіт, люде... — сказав. Але тихо, мало хто чув. Сам узяв із рук ката стричок, сам надів собі на шию і чекав... зрештою, недовго...
Марусі сказали про смерть опришка не скоро по тім, як видужала. Боялися потривожити.
Але вона прийняла звістку досить холоднокровно. В усякім разі, так, що можна було не турбуватися.
Наближався порід — і думи о-життю відганяли думи о смерті. Чи живе родиться? Чи не вмерло під час важкої хоро-би? Не калічка?.. Чи очка встигнемо промити!..
СЛОВНИЧОК МАЛОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Бай — забава, набуток, гуляння.
Банно — жаль; банувати — тужити, жаліти.
Бартка — топір.
Б а ю р — шнур, яким зав’язують бордюг.
Бегарик — довга жердина.
Безчесно — нема часу, ніколи.
Бенькарт — хлопець.
Б е с а г и — дві з’єднані між собою торби, в яких носять вантаж на плечах або перекидають через сідло на коня.
Б е ч к а — верба, лоза.
Биреш (биріш) — пастух волів.
Бідашечка — ласкаве звертання до дівчини.
Б і й н о (від боятися) — страшно, лячно.
Блсхований — побитий (прикрашений) бляхою.
Блєхівки — бляшаний посуд.
Бовтиці, бобрики— мосяжні, тобто бронзові прикраси для одягу.
Бордюг— шкіряний міх.
Б о т е й — отара овець.
Бритити си — голитися.
Будз — спеціально приготовлений сир.
Буджениці — м’ясо.
Буката — шматок, частина.
Бурешінники (відбурєшка — картопля) — картопляники. Бурлєком вил аз ити — боком лізти.
Бурнути — бухнути.
Буйно — гордо.
Бучина — буковий ліс.
Варе — невже, чи.
Варводити — гарчати.
В атра — вогнище.
Вбістати — обставити, оточити.
Вболікати — одягати.
В е р е м ’ є — добра погода (або погода взагалі).
Вибавлення — порятунок.
В и д м о — привид, марево.
Вильце — деревце на весіллі, прибране паперовими квітами і стрічками.
Вимодовувати — вигадувати, показувати.
Вино — виноград.
В и т и ц і — виті свічки.
Вицвєкований — прикрашений гвіздками (цвяхами). Відьменє — чортовиння.
Відей, видів — мабуть, певно.
Відрочений — відкладений, відстрочений.
Відрухово — механічно.
Вірехтовувати — даватися комусь взнаки. (Я тє вірехтую — я тебе провчу).
Вкатушувати (від катуш — в’язниця) — ув’язнити. Волощина — Буковина.
Вонно (водно) — постійно, повсякчас.
Воринє — дерев’яна огорожа.
Встекла би-с — щоб ти сказилася.
В чуді є — чудо.
Гавра — ведмеже лігво.
Гаджучка, гаджуга — молоденька смерічка.
Галиця підкаменна — гадюка, що сидить під каменем.
Г а р а к і — грубі, скручені, як линва, молоді деревця; ними прив’язують одну частину (талбу) дараби до другої.
Гаре — гаразд.
Гачі-крешєники — фарбовані штани домашньої роботи. Гемблювати — торгувати
Глєджинє (від глег) — процес ферментації молока, коли з нього роблять бринзу чи будз.
Г л я б а — важко, не можна.
Г м і н а — сільська управа.
Гонти — покриття на хату, маленькі дощечки. Гордо-чукітно — гордо.