— Єй, Бідочинєтко! Мудрий з тебе хлоп, їк я виджу. О, мудрий! Та лиш і в мене не кукурудзєні шульки у голові сидє. Я лю-басками своїми не гемблюю. Шо я свої хлопці люб’ю, то я ті кажу: твоїх грошей я не беру, а даю тобі свою попадю на тиждень за бездурно, аби лиш памнєтав, коли ме тиждень відходити. Розумно?
Потім цілувалися, ще пили і ще цілувалися. А потім Марусяк свиснув, призиваючи Марусю свистом, як собаку. Але було ще рано, і Маруся не пішла. Опришок засвистав ще раз, а потім нахмурився, взяв Бідочукового за руку і пішов до Марусі. Всі опришки, цікаві, за ними.
Маруся сиділа все в тій же позі, задумавшися. Коли почула шум багатьох голосів і, оглянувшися, побачила, що до неї наближаються опришки усією громадою, — одразу перелякалася, серце сильно забилося в грудях.
Але умисно не встала, хоч бігти хотілося.
Марусяк підійшов, уперся в боки і декілька секунд стояв мовчки, дивлячися в упір злобними очима. Загальна увага піддратовувала його, і хотілося якогось ефекту.
— Чо-с, мила, заплакана? Чо-с, любко, загадана?
Маруся мовчала.
— За попом своїм си журиш? Ой, я ті скажу, шо не жури си бирше, бо то вже ф’юіть — пропало. А йк меш си журити, — буду тебе бити дуже. Буду бити та ще й файно буду бити! По-нашому, по-гірському, шо аж суставочки ті залоп-тят29. Го-го!.. Я вмію бабий навчєти, я на того укий!30 — і заточувався, безпорядочно розмахуючи барткою.
— Чого хочеш, Дмитрику? — ледве виговорила Маруся білими губами.
— Не меш говорити "Дмитрику", лиш меш говорити "Ште-фаночку", бо я те відступаю Бідочуковому. на тиждень. Маєш го любити, йк мене любила.
Бідочуків зареготав. Маруся помертвіла, блискавично уявивши собі, як от вона буде загальною любаскою, як почнуть її опришки передавати з рук на руки, від Дмитра до Штефана, від Штефана до Леся, до Михайла, до... І буде мусила годити розбуяній п’яній фантазії, і мусить...
Бідочуків підскочив і ухопив її за руку.
— А йдім, попаде! Лиш тиждень чєсу — тра си набувати. Йдім під смерічку! — і реготав, як побідитель-фавн.
Маруся скрикнула, вирвалася і підбігла. Не тікала, лиш стояла без дихання.
Бідочуків поглядав то на неї, то на отамана, не знав, шо почати. З безсмисленою цікавістю дивилося стадо опришків.
Марусяк надимався, як індик.
— Шо? То я мав би зі свого вотаманського слова си звергти? То я тебе сам із’єжу, а таки віддам. Бери ю, Штефане! Бери, не бій си. Я ті ї гет цалком дарую.
Бідочук все з тим же безтолковим реготом кинувся на Марусю і підняв її в воздух. Вона билася у нього в руках і кричала. І не знати, як би то воно все це скінчилося, коли б у сю хвилю звідкись, не знати звідки, мовби вирнув Юрчик. Марусяк відлетів в один бік, кулем повалившися на землю, Бідочуків у другий.
^ А шо ти, пся мать, молодицю, єк вівцу за курмей, кєгнеш?
Марусяк не підіймався з землі, йому набилося повен рот піску, і він рипів зубами, як порожнє млинове коло, а руками тер ремінь. Тер так, що аж пальці хрускали.
Потім піднявся. Море злоби блискало в його очах. Важко дихав, розкривши рота.
Опришки стояли, завмерши, доокола. Готовилася бути кривава драма серед скал, одна з кривавих драм серед скал.
Але — щось зломило навіть п’яну волю опришка. Він синів увесь, але не кидався на Юрчика.
— А тобі шо до того, діду? Кому хочу, тому й продаю, — моя чєлідина! Хочу — на бриндзю б’ю, хочу — на вобраз вішєю.
— То не худобина, аби нев гемблювати.
— А ци до неї ти ґаздов? Ти?
— А може, ти, скажеш? У неї свій піп є. Захотіла — з тобов пішла, захтіла — назад вернула си.
Очі Марусяка наливалися кров’ю. В перший раз прийшла йому до голови гадка, що дійсно: захотіла — з тобов пішла, захотіла — назад вернула си.
— А ти, може, ю длі себе лагодиш? Ой, на дідька хіба би-с перейшов раніше. Я ту вотаман і вотаман.
— Начхав я на твоє втаманство! Ти знаєш, єк я си називаю? Я си називаю Юрчик Неклопотана Голова!.. Бо єкби я хтів лиш свою голов заклопотати, то би я був над тобов отаманом, а не ти наді мнов, паршєку!
Сила, сила ломила Марусяка. Якась незрозуміла сила. І сором йому було перед леґінями, таки до крові сором — але не міг. Не міг.
— Ой, відійди, Юрку! — скрипів він зубами. — Ой, відійди, бо буде біда!
— Біда на того приходит, в кого бартка коротша. Хочеш — давай мірєти.
І як віковий дуб — довго тримається під напором бурі, вимахуючи сивою головою, тримаючися з останніх могутніх колись сил, але валиться потому з гуркотом, вивертаючи землю, — так похилився Марусяк.
— Но-но!.. Нехай на цес раз буде так.
— І на цес раз і на другий.
Але Марусяк уже відходив. Ідучи мимо блідої тремтячої Марусі, говорив крізь зуби:
— Ой, і буду ж тє бити, буду тє карати. Коси буду вимикати, очі на ніж вибирати, шо буде ті ше з-за ніг тів чорна крив зсикати.
Юрчик, не рухаючися з місця, вставляв:
— Ой, не чіпай ліпше, молодєку! Гірше буде.
Скінчилося.
Не могли з дива вийти опришки. Що пігнуло Марусяка? Як він міг? Як дозволив? Він, отаман, стерпів те, чого не стерпів би найпущий з його леґінів. Щоби шваргали ним об землю, у рот піску напихали, били словами, єк мокров шматов по лиці.
— Но-но, Юрчик, — і похитували головами.
— Натурочка.
— Цес куда не ходив, — усюда був славний.
— Ну, вже й Юрчик, сто телиць му рівнятих. А най же би тобов дідько дуби возив, єкий цес Юрчик.
Згибла слава Марусякова. Всі були на стороні Юрчика і забули про свого отамана. А Юрчик стояв, мов корявий пень, на однім місці і вигукував:
— Гой-га! Вотаман!.. Ти мені вотаман? Та я йк ватагую — десіт тисіч овец під собов маю, — то не вмів би десіт баранів провести? Лиш я в тото не дуфав та й не дуфаю, бо я си називаю Юрчик Неклопотана Голова. їкби я свою голов заклопотав, — був би з мене перший ґазда на всі гори. Лиш я того не хочу.
Підлесливими інтонаціями подавали репліки опришки.
— Ає! То лиш так си говорит — Юрчик, Юрчик. А на того Юрчика май-май силки тра закохати.
— Сім рік силку прєтати на того Юрчика, на маленького.
Тягли Юрчика пити. Пили коло вогню. Марусяк лежав далеко на убочі і вдавав, що спить. Але він не спав. В нім усе кипіло й бурхало, в душі залягала велика пизьма. Гуцул ніколи не забуває образи.
А Юрчик розбундючився, і не було йому встриму. Оп’янів і лаявся: