Мовчав і опришок — і якась гризлива туга проїдала йому душу в сю хвилю. Потім трухнув головою.
— Виділа-с?
— Виділа. Але що то?
— Докив не розкотив си камінь — ногов го-м спер. Але витак? Піди го зіпри. Ей, і не пробуй. Бо не зіпреш. Бо немає такого бога на свікі, шоби го спер. Хіба лиш отота скала. Але не зіпрет — лиш знищит...
1 сумно зітхнув, і сумно говорив далі...
— Так і моє жикє... Докив не ступив-сми на цесу доріжку, — був, от ік цес камінь, тихий. Я би нікому нічо не зробив бих. То би казати, кривди — нікому бих не зробив. І єк зачєр-сми онним пальцем-теж мож було мене зупинити! Словом онним добрим зупинити мож було. Але тепер — ха-ха! їк зачєр-сми на дві руці, заланцюгував си у цес талан гі-ренький по заміську шию, — нема тої сили на свікі, шоби мене з того визволила, шоби мене на старе місце вернула.
Глибока, щемлива тоска почулася в голосі опришка. Попустив низько голову.
— Кажеш — нема ті повороту. А мені є? А де ж я си поверну, д’кому я прийду? Я ж дизентир. їкби прийшов д’хаті — най би й не був опришок — та й то вже моя заспівана. А я ше не хочу вмирати, я ше не порахував си. Я ше маю рейства на Юріштана на стебненського. Я му ше пригадаю, єк він мою стариню катував, єк я з войська укік. Шо брав скалушами, та крутив старій нені руки, та вибивав зуби обцасами.
Дмитро скрипнув зубами, мов кістку перегриз.
— О!.. Я му ше тото не дарував! Я му ше тото записую — шо мала мене стариня вирікати си. А ти кажеш — на ґрунт сідати. Ні! Лечу, їк тот камінь. Розіб’ю си — най буде, дідько бери, а повороту мені нема.
І знов стояв той самий Марусяк-опришок. Знов знайома нахабна усмішечка на губах, знов щось таке відтручуючо-му-жеське.
— Та й знудило б ми си. Мачок у городчику садити та ку-курудзку лупити? Ой-га! Не до того я навик за цесі роки. Б’ю, п’ю, стрілєю, дівки люб’ю — то ми любо! То моя робота, а не голов гудзицев бриндзю бити.
На тім і кінчалася розмова — і знов темно було доокола Марусі, знов чорні думи сідали, як круки на пооране поле, знов не знала, пощо жити, пощо мучитися.
"Не багато прожилося, а багато пережилося. Чи та я Маруся, що так ще недавно бігала садом, ганяючися за Оришкою?.."
І знов запахло теплою кухнею, свіжоздоєним молоком, ви-прасованою білизною. Тихо цокав годинник, захрипів і вибив тринадцять.
...Рукою треба було відмахнутися, аби щезло то, аби знов вирнули перед очима безконечні простори завмерлих гір, і блакитний туман, і звучна, гримлива тишина.
І вона вирнула знов, ся мертва красота, але не манила вже і не тішила. Була чужою, була навіть ворожою. Так, бій/ велетнів тут був — але що з того? Кипіло тут вогненне море, здвигалася гора на гору; чорне небо, насичене важкими випарами, низько нависло і відбивало в безмірних просторах криваве зарево. І роздиралася паща землі, вогонь вилітав і лизав це небо; поплавлені метали бризкали до хмар, ревли й біснувалися — так творилася Чорногора. Але що з того? Хіба не сталася Чорногора чорною тюрмою для Марусі?
Нехай, нехай все те було. Нехай з музикою підземних шумів заливала вода кип’ящим морем землю, що лиш гострий шпіц Говерли та широка неуклюжа спина Попа Івана підіймалися над безбережним океаном — нехай. Нехай прилітав потім тихий журливий сніг і творив мертву пустиню, заповнюючи пропасті до самих країв, — нехай, нехай говорить о тім усім Чорногора.
І як прийшов на неї перший раз гуцул, і пробігло полониною перше приручене стадо, вперше зазвучала трембіта, і пролилась перша кров... Най співає о тім місяць, най шепоче, зупинившися, задумчивий вітрець, — Маруся не чує, не хоче слухати його. Все то вартові її широкої тюрми, все то вороги її материнства. Ліпше вже слухати, як збігає борщ на плиті, і гримить, маглюючи, молода служниця. Ненавиджу сі тісні простори, сю безконечність, що обмежує.
XXX
А опришки пили, пили так, мовби ніколи більше не доведеться їм пити у життю. Горівки принесли багато, стримуватися не було причин — отже, пили. Іноді до повного отупіння.
Попадя вже їх не жєнувала більше, і говорили при ній все, так що Марусі треба було тікати куди подалі та й сидіти там, доки не настане ніч, доки не свисне опришок, кличучи Марусю до брудного логова. І лізе з ласками, слинявлячися й сопучи, і засипляє потім кошмарним сном.
Раз попилися опришки до блакитного змія. Маруся сиділа далеко набоці і думала невідрадні свої думи: "Серед яких я людей? П’яниці, в крові руки миють, живуть гріховно. А я ж таки жінка священика, предстоятеля перед господом, — і от волочуся полонинами з убійниками. Ой, і що ж мені в світоньку робити, ой, і що ж мені в бідоньці казати!.."
А коло огнища в сей час між п’яним Марусяком і п’яним Бідочуковим ішла розмова. Одразу не можна навіть було зрозуміти, про що, власне, вони говорять.
— Ци так я, браччику, говорю?
— О!.. Цесе розумне твоє слово, ібігме. Та та’ уже й я іс-кажу, шо розумне. Бо шо є розумне, то є розумне, а шо дурне, то є дурне.
— А це ти також, браччику, мудро ісказав, лиш слухай, шо я ті скажу. Тут усі мої гроші, — і Бідочуків здіймав ремінь, набитий золотом. — Утут усі мої гроші, бери.
Совав ремінь у руки Марусякові, але Марусяк навіть не поглянув. Не поворухнувся.
— Я не беру.
— А ні, ти таки візьми. Я тє прошу — візьми. Бери і мої гроші, усю мою працю, а витак я тобі своє слово іскажу.
— Я не требую твоїми грошима, бо у мене своїх доста. Я не бінний.
— Я знаю. О!.. Я знаю! Шоби у нашого, рахувати — у нашого! — втамана не було грошей? Хо-хо!.. А в кого ж вони будуть тогди? Ні, я лиш си питаю — в кого вони тогди мають бути? Але мої гроші ти таки бери. Єк мало, — кажу ті оперед усего побратимства, шо половину свої пайки, йка на мене пайка буде припадати, му віддавати тобі — лиш відступи мені свою попадю.
Марусяк не здивувався, бо такий торг був річчю звичайною. І коли б розмова йшла не про попадю, може, він і не роздумував би так довго. Але попадя! Се не барабуля луплена. Тут треба тов карабушков покрутити, що на шиї.
І Марусяк думав чи робив вид, що думає, п’яно уставившися остеклівшими очима у ватру. Всі хлопці, що були поблизу, зацікавилися і чекали, що скаже отаман.
Марусякові шкода було втратити попадю. Як там не як, а те, що він її мав, підіймало його престиж. Але мовчати довго було не можна, і він почав говорити, сам ще не знаючи, що скаже: