Камінна душа

Страница 58 из 90

Хоткевич Гнат

— Та й не буде такого легкого на руку, аби го зі світу спас? Та я сама бих застрілила го, єк кутюгу, на шкаматє бих порубала та й свиням би до корита пометала букатки. Та й свиней би тотих попалила, аби мнєса того ніхто не покушєв та би не встік. Ой, діправді шос нема добра на свікі!.. Шо вже сми гадала, думку держєла, — тот ді мене порєтує, тот за кривдами моїми, за нещєстями синими моїми си вдаст. А ви... Ой, дав би вам бог здоровля, пане юнацію, та й вже. Людоч-ки добрі!.. Та де ж тої правди шукати, скажіть мені, порадьте мені!.. — і брала голову в руки і причитувала.

А Марусяк майже нічого того не чув. Невідступно, безпо-рядочно, хапаючиея то за ту, то за іншу гадку, думав тільки про одно — що сказати? Що сказати, як вивернутися, щоби з честю, щоби з достоїнством?..

Потім лице його прояснилося, і він "ізрік":

— То, видите, газдинько ма солодка, так іде. Я Юрішком не требую, лиш він мнов требуєт. Гонит си ровтами за мнов та збиває, а оннак не може мене ймити. А я за ним си не гоню, лиш... — і Марусяк зупинився, підняв палець угору, — лиш до чєсу. Розумієте? До чєсу. Бо йк я си вже погоню за ним — ого! Тогди вже простиг його борщ. Тогди вже лиш кури запілн по нім, та й вже.

Бурливий і підхлібний гомін одобрення пішов корчмою. Престиж був урятований.

— Ає, ає!.. То він правду говорє.

— Та то таки так, ади, й є та й вже. То мудре слово.

— "Я, — кае, — ним не требую та й си не гоню. А вже йк погоню — тримай кучму", — га-га-га!..

Марусяк узявся за перервану їду. Зовнішньо він був задоволений, і корчма зовнішньо була задоволена. Але всередині гризли Марусяка неприємні почуття: і те, що от міг він бути предметом таких надій, а не в силах був їх оправдати; і те, що він, власне кажучи, брехав, коли говорив, ніби не требує Юрішком, і те, що корчма, може, навіть не дуже глибоко й вірить у таку його, Марусяка, могутність — що от захотів, мовляв, та й роздавив Юрішка, лиш гигнет.

Але назверх і Марусяк, і корчма були задоволені — і серед усіх тих задоволених одна лиш мати зосталася ображеною. Всі її надії були розбиті. Вона так чекала, так вірила, що знайде правду, і от тепер показалося, що опришки зовсім не те, чим вона їх собі уявляла.

І не сказала більше ні слова Марусякові. Лиш поклонилася низенько, дуже низенько Марусякові й вийшла. Та вже ж і плакала-плакала дорогою — гори хиталися!

А в корчмі — воістину день сенсацій сьогодні! Ледве утихли розмови про горе бідної баби, як появилися...

Та таки так і не можна сказати, хто появився. Появилися Срібнарчуки. Разом!

Ає, ає! Разом! І Олена, і Андрій. Та Олені не диво, була вона тут не раз, але Андрій!

— Браччики! Коршма си валит! Світ перевертат^си!

— Свят-свят-свят, кум Саламон! Андрійчику! Йким дивом дивненьким, їким чудом чудненьким?

— А подивіть-ко си, газди, ци не вивалив він там порога. Бо то, ади, з незвички...

Видимо, любили сього Андрія. Щось тепле чулося в усіх тих словах.

Олена була вбрана, як королева. І не так, щоби все на ній було дороге та багате, але просто вміла вже так, знала. Як прийшла, бровами повела, розкотила срібним горохом веселого сміху по стінах — так мов одразу посвітлішало в корчмі. Посипалися жарти, заклики з усіх боків. Якось відсунулися на другий план і опришки, і самий Марусяк.

— Ци дужі ви двоє? Браччику, Андрійку! Ідіть-ко ви сюда із жінков. Посувай си ти, стара.

— Ой, і я би хтів, браччику, такої жінки.

— Та чи чуєте, кумочку, тра сто воликів скохати, аби таку жінку дістати. Правда, Оленочко?

Олена віджартовувалася на всі боки, дзвінко сміючися. Нарешті залізли за один зі столів, сіли. Орендар підбіг і теж жартував:

-— Ви такі у мене рідкі гості, що я би з вас і грошей не брав.

— І не будеш. Я плачу, — обзивався сусіда. — Хіба я не можу раз за куму заплатити, ци єк? Таже ми куми — так ци не, Оленочко?

— Аєкже! Таки куми. Лиш не знати, ци проти дня, ци проти ночі.

Всім було весело від присутності сеї молодиці, і всі сміялися. Лиш не сміявся Марусяк.

Він нараз почув, що перестав бути центром загальної уваги, і се боляче його діткнуло. Ну, Олена — нехай би вона. Але Андрій! І на нього тепер звертають більше уваги, ніж на самого Марусяка, отамана опришків!

Удавав, що зовсім не бачить Срібнарчуків, говорив підкреслено рівнодушним тоном про дрібні речі, а коли корчмар, завозившися коло стола Срібнарчуків, не так борзо підбіг, Марусяк рвонув його за бороду, і лиш бистрим рухом підкинувши голову, корчмар спасся від вічного поруганія.

В хаті почало наростати якесь напруження. Нічого, здавалося, не змінилося: так само дзвеніли чарки, так само лилася піна з пива, і дим все так само ходив сизими хмарами, ударявся то об одну стіну, то об другу, повзав між людьми, то обгортаючи фігуру чоловіка, то знов її обнажаючи.

Але тепер дим став немов густішим, до нього примішалося ще щось. Якась сила громовинна незримо збиралася десь на двох полюсах, щоби розрядитися потім, потрясти і в наслідках незнаних зоставити слід по собі.

Зухвало й голосно сміявся Марусяк при своїм столі. Хвалився своїми богатирськими вчинками, і тими, що були, і такими, що їх не бувало. А при другім столі — мов ластівочка, мов горличка коло свого голуба, припадала Олена коло свого чоловіка. І Марусяк чув, не так чув, як відчував крізь голосні свої похвальби тихо сказане слово ласки, бачив, як Олена близько сідала, обіймала за шию, а потім, узявши праву руку мужа, притискала її до чола і до грудей по двічі. Се був якийсь предвічний жест для означення повної своєї покірливості і рабської любові.

Кров кипіла. Марусяк уже важко дихав.

І дивне щось почало творитися в корчмі... Ніхто нічого не знав, нічого не міг би сказати певно, але забриніло вже щось у сім пересиченім повітрю, майнуло якесь таємне крило — і розділило людей на два ворожих табори. Чомусь згрудилися леґіні і одна половина гостей коло Марусяка, і чомусь друга половина оступила стіл Срібнарчуків. Голосно сміялися в однім гурті — ще голосніше сміялися в другім. За одним столом кричали меду флєшу — за другим казали собі дати дві. Бідний корчмар — йому було найгірше — метався, як миша у клітці, не встигаючи навіть обтерти поту під носом; а його більше чутлива й більше уважлива жінка, вибравши хвилинку, відкликала мужа вбік і шепотіла йому щось на вухо швидко-швидко...