Мати переривалася від ридань, дивлячись на свою дитину, на бліде личко, на знемощіле в темнім катуші тільце; хлопчик кричав, рвався до матері, як черв’ячок звиваючися у своїх кайданах, а Юрішко сидів і курив люльку. Мати кидалася на коліна, землю цілувала коло його ніг — а Юрішко курив люльку.
Так, сильна була се душа. Одурили його, поставили не туди — і от мучився він тепер. Мстив усім за дисгармонію свого життя, божеволів і, мов запійний п’яниця, не міг уже обійтися без своєї отрути. От таким, мабуть, був далекий цар московський Іван-батюшка Грозний. Бачив безодню під ногами, чув, як ніхто, все безумство, всю потворність своїх учинків — і ліз, і ліз все глибше у кров’яне море, щоби на ранок шукати кров’яного ж похмілля.
Боляче відчував Юріштан, що напрасну велику кривду чинить батькові й матері, що піддався злобній хвилі і взяв хлопця на муку за пусто-дурно. Знав, що відбирає у хлопчика здоров’я вогким підземеллям, може, й навік, надаремне тортурує батька й матір, що авторитет його не вщербився б ні на йоту, коли б він от хоч в сю хвилю позволив узяти хлопця додому, — а мимо того таки тримав дитину в катуші, приймав дарунки. І йому хотілося, аби вони бодай лаялися, відгрожувалися, збиралися мститись, але се були звичайні смирні люди, терпеливі, як вівці. І Юрішко знав, що коли він випустить нарешті їм сина, то вони лиш помоляться до свого чорного образа в куті і передадуть всю свою справу на руки неквапливого вічного судії.
Але трохи помилився. Випустити хлопця він випустив і під натиском нових вражінь забув про своє надужиття, але не забула о нім мати. Пам’ятала, день і ніч пам’ятала і зберігала в умі деталі, аби передати все те в руки земного мстителя.
Опришки. Знала всі легенди, всі пісні про Довбуша, була того переконання, що й кожний опришок — то Довбуш, втілення сили й правди. Поскаржитися отаманові опришків. Якому — то все одно, вона навіть імен їх добре не знала. Всі вони однакові, всі — носителі істини і мстителі людських кривд. І бігла б шукати сього отамана в ліси, в полонини, геть усюди, але обов’язки приковували її до хати і треба було обмежитися, на саме лиш чекання.
І вона чекала. Все чекала, що щасливий випадок зведе ж її нарешті з яким-небудь отаманом опришків, оповість вона йому все — і от тоді віділлються Юрішкові усі криваві сльози і муки ні в чім не повинної дитини.
І коли почула на своїм далекім верху, що до села зійшли опришки, — не могла дочекатися дня. І раненько встала, загорнула хліб у рушник на гіригісне і збігла до села шукати отамана.
Але ніхто не знав, де він є. Запропонували їй посидіти в корчмі — вже, напевне, він туди явиться. Але сидіти в корчмі, місці радості, з незагоєною раною в серці не хотілося, і вона пішла тим часом до одних своїх знакомих, зачекати ліпше там.
І довгими здавалися їй ті години, але вже постановила ліпше пересидіти, як знов іти даремно. І коли прийшла потім до корчми пополудню — там уже був бай горою. Вискотіла скрипка, ухкали леґінці, витанцьовуючи й тупим звуком вибиваючи постолами; лилася горівка, чулися задушевні розмови, пісні; чад туманив очі, а в тім усім, маленька й непомітна, стояла у кутику ґаздиня зі своєю кривдою.
Аж закашлялася від диму і довший час не могла нічого розібрати в сизих хмарах; бачила лиш, як металися туди-сю-ди фігури, розмахували якісь руки, ноги тупотіли. Потім очі привикли, почала шукати отамана.
Гадала, йдучи, що одразу пізнає. Наче цар, буде сидіти високо в пишнім-препишнім уборі, а всі будуть кланятися. Але жадного царя не було, були собі звичайні півп’яні леґінці, а хто з них отаман, — невідомо...
Насмілилася запитати когось.
— А де ж, варе, сам пан вотаман?
— Асєк1 тут був. Ади генди сидит.
Марусяк саме в сю хвилю їв щось. Ґаздині ніяково було перебивати їду, і вона хотіла було заждати. Але перед опришком стояло багато: видимо, він зголоднів дуже, і довго довело би ся чекати. Ґаздиня приступила. Серце билося.
— В добрім здоровлю спожити, пане юнацій...
— Дєкуват за добре слово, — не поглянувши навіть, відповів Марусяк звичайною формулкою. В своїй блискучій величності, ще повний солодких учуть своєї побіди над найкращою женщиною, він міг і не помітити сеї убогонької баби.
— Може, би-сте були такі ласкаві та й ґречні приймити цес хлібець від мене, пане юнацій, бог би вам щєстя примножив.
Марусяк глянув і задоволено усміхнувся. Хліб узяв і положив коло себе на столі.
— Дєкувать. Видів, маєте шос, ґаздинько, до мене?
— Ой, маю, маю, любчику солоденький, дав би госпідь любенький не мати бирше.
Хитала головою і збиралася плакати.
— Ну, то кажіт, най слухаю.
— Може, би-сте харчували, бо з тим не спішно. Ади, не було спіху тіцький чєс, то нема й тепер.
— Та я му їсти, а ви мете говорити.
Ґаздиня оглянулася. П’яні люди, запах порозливаної го-рівки, натоптаного на підлозі бруду, погані слова, чад — все те дисгармоніювало з її сердечною тугою.
— Ой леґінику мій ти медєний та цукрєний!.. Не казати би ми тут...
— А чіму би й не казати? — вмішувався хтось із ясенів-ських ґаздів. — А чіму би не казати? Ци ми не знаємо?
— Шо ж там? — питався опришок.
— Та то, ади, пане, таке, шо Юрішко збиткував си над нами дуже: укатушував сина, таки, ади, хлопця малого. Та й носило си ід нему, лиш шо си возом не возило, ає...
Марусяк похмурнів. В корчемну гармонію його сили і загальної поваги вривалася дисонуюча нотка.
Треба було гадати, як вивернутися. Щоб із честю. Але поки що ще не знав як.
— Та й шо ж? Та ви, неню, не плачте, бо мені в тім не розумно, єк ви плачіте.
— Єк же не му плакати, шо збавив дитину здоровля навіки. Шо був хлопець їк хлопець, а тепер уночі си зриває, кричит, на ноги си скаржит. Йой, божечку... Та й звідки ж нещєстє впало, шо храни госпідку любий усєкого ви’ такого...
— Та й шо ви, неню, хочіте від мене?
— Та й то так тому пропадати? — скрикнула ґаздиня. Вже почула серцем, що якось не так із нею говорить опришок і слова не такі.
— То так тому пропадати? Таже то не чоловік, а пес! Таже він люцьку би кров пив, єк воду! Та шо він си накарав, шо си набив, накатував си людей — їй, бідочко моя кервава!
Ґаздиня забула обережність і кричала, не зважаючи на те, що, може, завтра ж усі її слова буде знати Юрішко.