— Я буду там... я буду там... — в нестямі солодкім шепотіла Маруся і стояла на стременах, вся переповнена незрозумілим надміром почувань. До фізичного болю чула сю неземну красоту і забула весь світ, але опришок смикав за вузду.
— Ой, нема чєсу, попаде, тут си бавити. Тут, на рівнім таке, шо й підглєнути нас хто може. Вже тікати, то тікаймо.
Цикнув на коня і знову потягнув повід. Жаль Марусі було розставатися з цією дивною панорамою, але коли перенесла погляд на опришка, — задивилася й на нього. І він же був частиною сеї красоти, дитиною сеї природи. Не могла надивуватися легкості його рухів і сій дивовижній невтомимості. Відміряє собі величезні кроки, скаче, м’яко тупаючи постільцями, повід весь час натягнутий, весь час кінь ледве встигає, вже змордувавшися вкінець. А коли вбігли знову в ліс, кінь зупинився, задрижав і захитався.
— Ой га, шкапє!.. А най би те вовки роз’їли з таков їздов. Йдім піші, Міцько, бо з того коня вже нічо не буде.
Маруся скочила.
— Давай руку. Тримай си моцно,
— То ти й мене так будеш волікти, як шкапу?
— А ти гадала!.. Ідім, ідім — нема чєсу.
— А кінь так лишиться?
— А шо я го нести ше буду, ци єк? Тут є на него ґазда, не бій си. Йдім.
Пішли. Власне кажучи, побігли. Або, ще вірніше, опришок ішов, а Маруся бігла. Знов лісним плаєм, протоптаним спеціально на те, аби ломити на нім ноги, карк, перебивати ребра.
Щохвилі шпоталася Маруся то на каміння, то на коріння, ховзалася на мокрих горбиках, але опришок підтримував її в повітрю, мов жива рухлива скала. І так любо, так невимовно приємно було опертися на цю скалу.
Звідкись долетіла ледве чутна хвилечка запаху диму. Маруся потягла в себе повітря і оглянулася. Крізь дерева, недалечко, видно було: сизуватий димок переплітався між стволами — хтось ранню ватру розіклав. Або пізню притримав до білого дня.
Маленька толічка. Горбок землі, а з нього в’ється димок. Коло горбка ковбчик, а на ковбчику щось коряве в постаті сидячої людини. Се й єсть людина, але мов зі старого дуба вирубали сокирою в кілька ударів безладну подобизну чоловіка і то так, з корою, геть цалком усьо. Зашкорубле кожушище, на котре зложилося, мабуть, дванадцять баранів, до решти крило в грубім своїм чотирикутнику останні лінії, які могли би скорше нагадувати постать людини.
— Єк спали, Юрчику? — весело крикнув Марусяк.
— Гаре23, шо ви.
— Дєкуват за добре слово. Не спав-сми сеї ночі, бо на польованю-сми був.
— Вполював йке покєтко?
— Чіму ні? Добрий стрілець усе стрілит. Диви си, йкий файний пташок у сильце впав, — і повертав Марусю в усі боки.
Вона сміялася, Юрчик дивився, пихкаючи люлькою і спльовуючи.
— Угу. Мнєсце свіже. А де-с коня мого дів? Збавив?
— Пропав, браччику, твій кінь. Але не бій си. Це я тепер лиш бінний на коні. Зачкай троха — я ті таким огером від-вдєчу си, шо ф-фа!
— Сідай, припучувай, аби твоя попадя на ноги не впала.
— Най привикає. Нічо їй си не стане. Нема часу припу-чувати. Вже мої леґіники, відей, мене сварут. А й з-перед поганий тра си забезпечувати.
— Піп ме відбивати?
— Попа не бийно, але за попом сотка уймет си. Таже такого не чувано.
— А не чувано, правда. Флєкєв із тебе, Дмитрику...
Марусяк задоволено підморгував.
— Русначки си навкємили. Захтінка взєла ше й лєцької керви.
— Я не ляшка! Я теж русинка! — бойко втручувала Маруся, поблискуючи оченятами.
— То так у нас си говорить на панів. Бо то, варе, рахва-ти, оннаково лєхи. Крискєнин — то онна віра, а пани — то вже цалком... май інакша віра...
— Ає, ає! — підтримував Юрчик.— То таки так. Пана не гріх убити, оннаково, єк коршмаря. У него не наша душа.
Марусі дуже подобалася філософія, і взагалі їй хотіло би ся поговорити з сим дивним лісовим дідом, але опришок не дав.
— Ой, ідім, Міцько, йдім. А то меш замість Чорногорки — дома ночувати, замість Дмитра — з Василем спати.
Дзвінко реготала. Ухопила за руку опришка і потягнула за собою, дрібно перебираючи ногами.
— Дай, боже, щістя, дідочку-у! — кричала впівоборот.
— Госкіть здорові.
Дмитро зупинився. Щось подумав хвильку, потім сказав:
— Ци ше тобі, Юрчику, не навкємило си?
— Ше ні.
— А йк си прикучит, іди д’мені. Бігме, не меш жєлувати.
— Єк схочу, — прийду. х
— А знайдеш?
— Ой га!
— Дай боже.
— Ходи здоров.
Коли відійшли трохи, Маруся спитала:
— Що то за дід?
Дмитро здвигнув плечима.
— Ото ми раз диво з того діда! Сидит сам у лісі, йк медвідь, та й нічо му не тра. "Я,— кае,— Юрчик Неклопотана Голова! Йкби я, — кае, — свою голов заклопотав, то би всі гори звуював".
Дмитро розреготався.
— А чим же він живе?
— А дідько го знає, чим він живит си. Медвідь — ну, медвідь та й вже.
Маруся вже стомилася. І то до крайності.
Безсонні ночі, одна й друга, сердечні тривоги, а потім оця гонитва шалена гірськими плаями виснажили її до кінця. Висла на руках у опришка, як травичка скошена.
Дмитро чухався.
— Ой га, єк же ти, Міцько, зів’єла, сарака! Шо ж мем робити? — і шкробав у голові немилосердно.— А ше Бистрець! А ше д’горі кіко!.. Ій-га-а... Тра жичити.
Посадив Марусю під смерекою, а сам пішов. 1 довго його не було. Уже дуже високо стояло сонце, день білий був надворі. Маруся відпочивала, простягнувшися, кожною фіброю свого тіла; думала, що, може, засне, але не могла від надзвичайного перетомлення. Потім дрімала, і прокидалася, і знов дрімала. А потім таки й заснула нарешті і пробудилася тільки від свисту.
Опришок біг із лісу й свистав. Притаскав і тарницю, і підклад, і все.
— Ідім, ідім, ідім, — кричав на бігу. — Тамечки на царинці кінь. Будем бічи дорогов, най їх шляк трафит. На-ко бу-кату кулеші, бо-с не їла нічо, сарака.
Сідлав коня і лаявся: перспектива бічи дорогою цілком не усміхалася йому, бо се значило розкривати частину своїх карт. Але з огляду на Марусю — годі було інакше.
Кінь осідланий. Знов Маруся високо на сідлі, і знову починається гіньба. Кобильчина попалася труська, підкидала так, що світ в очах перевертався. Але Маруся відпочила троха і чула себе свіжішою. А потім і зовсім забула про свою втому. Як прийшли нові місця — Бистрець з його водоспадами, вузькі щілини гір з ревучим потоком на дні, нові верхи, нові комбінації світла й тіней, — скрикувала від радості на кожнім кроці.