— Шістдесєкь і сім! — голосно сказав дід, перериваючи спів на півслові й тупнувши постолом. Се він кожну ніч, служачи вечірню, обходив церкву рівно сто разів, підладжуючи так, аби сотка припадала саме під схід сонця.
— Як пізно!.. — ледве не скрикнула Маруся. — Він уже пішов! Він не діждався! Його нема!
Бігти... бігти... Чим стій. З усіх сил. Упасти до ніг старому дідові й благати: "Не затримуйте мене, дідусю. Далеко оббігати маю... Пустіть мене. Співайте далі, мовби ви й не бачили, мовби ви й не чули нічого. Співайте собі далі, співайте..."
Все ж зрозуміла, що се хіба було би безумство. Змією поповзла в росистих корчах, вся перемокнувши в одну хвилю, але не відчула нічого...
Тернами, глодами позаростав "вишний" край парканів церковних — бігла. Каміння рвало, краяло ноги — бігла. Ліс насувався темною безоднею — бігла. Бігла, бігла, без дихання, з випулєними очима, закривавлена, мокра, бігла, поки не впала на груди опришкові і не повисла на його руках, як зламана квітка.
— Бійся бога, Міцько, йка єсь! — крикнув.
А потім голубив... А так. Умів приголубити, залеліяти. І обігріти, і поцілуями обсушити. Умів змусити сміятися, все позабу-ти. Бо й сам усе забув. Забув, що ранок сіріє над Єсеневом, що никнуть зорі одна за одною, що тиша передранішньою стала. І про коня забув прив’язаного, і за погоню, і за боротьбу... Сам одягав, всю цілуючи, кожний кутичок тіла, і шепотів, і
обіймав... Уже зігрілася, уже сміялася щасливим смішком, уже притуляла до грудей голову опришка. Нараз він скрикнув:
— А шо діємо! Гой га!.. Таже, варе, днина! — і засичав, потягнувши повітря в себе, і схопився за голову.
А потім рвонув Марусю і, не даючи їй опам’ятатися, як ведмідь вломився в корчі, ломлячи храбуст, гілля, валячи гнилі пні.
Маруся бігла за ним. Знов бігла, але тепер уже легко, мов крила їй виросли за спиною. Землі не торкалася ногами, чуючи свою руку в залізній руці опришка. Випорхувала на камінь, перелітала через лісову багнинку і знову врізувалася в чорну, глибину, без дороги, без напрямку, крутячися в шаленім колі, кличучи стволи вікових смерек до зачарованого танцю.
— Зара’ буде кінь... зара’ буде кінь, — шепотів опришок і тяг, тяг уперед, розтручуючи, ломлячи все по дорозі.
Вискочили на якийсь каменистий плай. Кінь шарпнувся, перелякавшись раптового появлення.
Мов пір’їну, підняв опришок Марусю на руки і посадив на м’якенько вистелену тарницю.
— Тримай си моцно. Тут тримай си, за перед. Аби, єк кінь пошпотаєт ци, — не впала через голов.
Засміялася Маруся — так високо було сидіти.
— Поцілуй на дорогу* — шепнула, схилившися, коли опришок потужав стремено.
— Ой, нема чєсу, — відповідав Дмитро, натягаючи зубами якийсь ремінець, і лиш притулився плечем до ноги Марусі і м’яко її потис.
— Вже! Тепер іми, попе, коли зумієш! — і, насадивши крисаню тугше на голову, цикнув на коня і попер вперед.
XXI
Се була шалена якась гонитва. Не людський біг, не панічна утеча, а чортовиння якесь.
Опришок так тягнув коня за вузду, що з рота бідної животини шматтям летіла кривава піна, хляскаючи на каміння. Сотню разів могла Маруся злетіти з коня і лиш незрозумілим чудом якимось утримувалася в сідлі і утримувала голову на плечах. Іноді скрикувала, летячи вже в пропасть, але на дорозі завше зустрічалося їй або залізне плече, або рука опришка і різко вертало до рівноваги. Маруся попадала знову в сідло і тоді реготала. Реготала, мов русалка лісова, що заплуталася в гілках.
— Та ціхо! — морщачи брови, з робленою сердитістю кричав опришок, а самого лоскотав цей сміх і наповняв радістю властителя.
— Зачкай, опришку! Зачкай, я ті щось іскажу! — нату-жуючися умисно голосом і підроблюючися під гуцульську бесіду, кричала Маруся.
— Нема чєсу, попаде.
— Але зачкай, най те громовиці б’ют! — і реготали обоє, як два фавни.
Опришок, на збитки, одразу зупинявся. Юнь, розігнавшися в бігу, наносив Марусю прямо на високу стать опришка. Молода женщина підіймалася на стременах, обвивала шию Марусяка руками, мов дві змії опліталися, і, стискаючи, скільки було сили в ніжних руках, пила жар поцілуя устами з уст. А рожеве небо сміялося на сході, сміялися молоді світло-зелені пуп’яшки смерічок, старий гриб під корчем гістівника розсідався від заздрості і плював чорним дрі-боцьким насінням услід.
— По то лиш мене затримувала?
— А тобі мало?
— Таже таки так, шо мало. А чкай-чкай, небого, шо то ти в пазуху сховала? — і ліз холодною, приємно шорсткою рукою за пазуху, лоскотав, і реготали знову.
Химерний плай скочувався стрімголов у долину, перелітав у глупій фантазії через потік по те тільки, аби за два кроки знов перескочити назад; а потім вп’ять вибирався наверх, на крутий горб, в’ючися, як змія.
Кінь задихався. Був весь мокрий, як миша. Видко було, що біжить з останніх сил. Погляне-погляне на нього опришок і вилається.
— І не натерхана, паскуда, а вже си замотала. Відей, ди-хавична.
А сам легко, свобідно, мов граючися, перескакує з каменя на камінь, рубає топірцем гілки по дорозі і свистить.
— Ше полонинку малічку перебічи...
От і полонинка ся. Аж сміється, зелена. Рівнесенька така, веселенька. Безклопітна.
Вискочили на груник. Божий простір розкрився перед очима, мов відхилив хто величезну завісу.
В рожевім тумані повився, поповз Черемош ген далеко, в оба боки блищучи срібною змією. Затуманіли ліси, заголу-билися гори, і розстелилося горде село Жаб’є!.. Під усміхом сонця, під ласкою перших його променів ніжилося, поблискуючи точками нових побоїків то там, то там по схилах горбів. Темно-зелені плями лісів, яскраві пишні царинки, далекі зигзаги вориння, а над усім селом, там, ген на обрію, могутнім віковічним сторожем стоїть загадочна Чорногора. Скрикнула в радості Маруся і заляскала в долоні.
Чорногора, Чорногора! Ось вона, Чорногора!.. Ось вона, се таємне джерело всіх рік, і потоків, і всіх народних казок, страшних переказів, легенд і ідеалів. Ось гніздо дощів, храни-лище снігу, віковічне притулисько всіх озимнених і занадто гарячих! От де всі оті "Нечисті місця", "Прокляті озера", "Чортівські доли", "Дідчі верхи", всі зарослі непроходимим жерепом страшні полонини, зі схованками для ведмедів, вовків, диких кабанів і опришків! І віковічні дебрі непробит-ні, повні страхів пепотривоженого притулку темних сил; і урвище скал з витоптаними могутньою ногою, вигризеними зубом слідами боротьби кентаврів; і вічний сніг, і виття звіра уночі, і буря, і далекий вистріл, що несеться потім з незрозумілою бистротою, б’ється об усі груди, об усі верхи, і скелі, і щити лісів.