Трояни радісним гомоном вітали слова Яма.
— Друга новина: за славний подвиг Пращури прийняли звитяжця Микулу до вічної Рідні. Віднині наш Рід володіє правом бути улюбленим дитям Матері Землі.
— Слава Геї! — загукали трояни. — Слава Матері Землі!
— Третя новина: діва Макоша зачала в лоні від Покровителя Роду нашого Дажбога. Віщування Баби Гайї правдиве. Наш край матиме Захисника.
Урочисте мовчання повисло над майданом. Тисячі людей підняли руки до Дивокола, палко дякуючи зо-ряній Рідні за велику ласку.
— Трояни! — Знову проголосив гучно Ям. — Потвердженням слів моїх є те, що дитя Дажбога росте в лоні діви Макоші не місяцями, не днями, а годинами. Старша повитуха Всесилея повідомила, що сонячний син народиться якраз на Купальське Свято. Радіймо, люди! Готуйтеся захистити Ріяма від мороку і зла. Ви відаєте: де з’являється син Сонця — там підкрадається поблизу син Мари. Запаліте сторожові вогні Дажбога в оселях, трояни! Захистіте від зла нашу надію!..
Купальська ніч вирувала.
Скільки око сягало, на кручах, у степах, на галявинах гоготіли веселі багаття. З гір, з горбів, по схилах яруг котилися, пирскаючи іскрами, вогнисті колеса, супроводжувані радісним сміхом та вигуками, поринали у води річок, озер та ставків. У просторі плив синюватий димок, здіймався до Зоряного Дивокола, віщуючи Пра-щурам, що онуки їхні ще пам’ятають древні звичаї, згадують своїх попередників, котрі заповідали диво-Свято Купала, як добу очищення серця від пилюки, що її набирає кожна душа, мандруючи щорічно земними шляха-ми. І ще означав цей час пору великого купчення, спільноти, єднання, коли на Дивоколі яскраво палахкотіли вогні зоряного Віча, даючи надію всім сущим, що й вони колись прилучаться до Сварогової Оселі.
Надвечір старша повитуха Всесилея передала вість Яму і всім троянам, що діва Макоша щасливо розро-дилася, і дитя Дажбоже здоровеньке, веселе. При пологах були знаки: породілля не звідала болю, немовлятко засміялося, вийшовши з лона матері у світ Яви, а довкола його тільця палахкотіли золотисті пелюстки вогню — теплого, приємного, райдужного. Повитуха повідомила дівам троянським, щоб готували прадавній обряд ку-пальський, який мав захистити Макошу з дитям від пазурів темного Змія. Легенди й думи передавали, що в прадавності сили Мороку викрадали посланців Дивокола, а тому й водили діви щорічний хоровод, згадуючи колишнє всенародне лихо.
Для обряду зібралися старі й малі. На березі Дана-пра, на просторому майдані височіли чотири камені: на білому камені була висічена квітка, знак любові й кохання, на бурому — золотий колос, знак щастя й достатку, на сірому граніті — сухе дерево, знак вичахання вогню життя, а чорний стовповид-ний базальт дихав таємни-чою погрозою тих сил, які могли бути чим завгодно — смертю, руїною, небуттям, падінням.
Старі жінки, очолені Всесилеєю, привели діву Макошу до майдану, залишили її всередині людського ко-ла. Багатоцвітний серпанок огортав її постать і немовлятко, що його вона тримала біля грудей. На чолі молодої матері красувався вінок з пишного колосся. Обличчя ховалося в імлі серпанку, лише очі блищали тривожними вогниками.
Гуктур стояв у велелюдній юрмі біля вітця Пріяма, дивився на Макошу із сином, і все його могутнє тіло потрясали струмені таємничої сили. Він згадував казковий ранок, коли дивний голос звелів йому вийти на кру-чу, до священної Діброви, і здавалося юнакові, що те все було з кимсь іншим, що йому лише приснилося — райдужні кола квіток, рожеві перса Макоші, їхні палкі обійми і забуття знемоги. Чий же син на руках у діви? Чий? Дажбожий чи Гуктурів? А він хто, він чий? Хіба Рід розділяє людину від людини, хіба краплі в Дана-пра відчувають себе окремо від спільного потоку?
Вдарили бубни, дзвіночки, забриніли гуслі старого бояна-співця. Макоша попливла під ті згуки по колу, почавши свій танець від білого каменя. Дівочі голоси тривожно, жалібно заголосили:
— Макоша, Макоша
Нас із Сином залиша.
Ой куди ти йдеш, куди?
Де шукать твої сліди?
Бубон затих, ледь-ледь чутно плакали струни гуслів, і всі прислухалися до печальної відповіді Макоші:
— По весняних бурчаках,
По байраках і ярах,
Поміж луків, серед нив
Син мій квіти залишив.
Ви не плачте, не тужіть,
Квіти в коси заплетіть,
Збережіть на нові весни
Вічне зело, вічну віть.
Дівчата, певно, не задовольнилися такою відповіддю, бо ще тривожніший запит поплив у вечірньому Диво-колі:
— То лиш квіти, то не ти!
Де ж тебе нам ізнайти?
Макоша, не кидай Кіш,
Жить з тобою веселіш!
Доки ти між нами ходиш —
Буде воля і розкіш…
Макоша пропливла мимо каменя з буйним колосом і наблизилася до образу сухого дерева, все нижче й нижче схиляючи голову до сина, який спокійно спав у сповиточку на її руках. її спів набрав потужної сили, го-лос діви чули в найдальших рядах юрми:
— Підійшла тривожна мить,
Змій-Горинич прилетить.
А мене з маленьким сином
Хто зумів захистить?
Змій убрався ясним Хором,
Засліпив пекучим зором
І розкинув цвіту сіть
Понад колесом століть!
Ви приймаєте дари
Змія з давньої пори.
Я чи зможу зупинить
Чорну мить, віщу мить?
— Щось вона заспівала інакшої, ніж учать старші магарині, — прошепотів волхв Горислав, торкаючи Яма за рукав.
— Мене теж затривожили її слова, — кивнув вітець Макоші. — І серце заболіло… щось передчуває…
Та дівчата троянські в самозабутті вели хоровод довкола Макоші, заспокоюючи засмучену діву:
— Доки з нами Макоша,
Ворог має одкоша!
Ніч минеться, хай радіє,
Хай освятиться душа!
Діва наблизилася до чорного каменя, і здавалося, що якась дивна сила притягує її туди, заважає вибрати-ся із зачарованого кола. Вона поривалася до звільнення, знемагала, відчайдушно одвертаючи сповитого сина від лиха, і посилала болісний запит до Зоряного Дивокола:
— Хто розкаже, чи мине
Віщуваннячко страшне?
Гляньте — котить Дивоколо
Море зоряне, ясне
Як те колесо спинить?
Хто зуміє те зробить?
Так і Доля — де та сила,
Щоб збороти віщу мить?
Ви здолаєте тривогу,
Ви надійтесь на Сварога,
Доки з вами він — велична
У Троян-поля дорога.
Дід укаже вам, куди
Пролягли мої сліди,
Як мене порятувати
Від великої біди.
І на новую весну
Я додому знов верну,