Дай Боже щастя Лільчепінґському спортивному товариству за ту афішу! Бо видно, що їзда буде довга, то ж на скільки вистачить кількох булочок? Невдовзі Єві-Лотті доводиться ощадити і їх, і папірці. Адже біля кожного повороту має лежати яскравий червоний папірець, а то як їхні рятівники знатимуть, куди їм іти? І чи взагалі прийдуть якісь рятівники? І чим скінчиться ця пригода?
Єва-Лотта роззирається по машині і зважує становище. Поряд із нею сидить професор, і далі зі зв'язаними руками, з кляпом у роті і з відчаєм в очах. З другого боку коло нього сидить той, що так добре охороняв машину. Спереду — той, якого звуть Ніке, він тримає на колінах сплячого Расмуса. Біля нього за кермом сидить другий викрадач, той, що залазив драбиною до хати. Його ім'я Блюм, це вже Єва-Лотта знає. Вона кидає оком на все те, потім переводить погляд далі — дивиться крізь вітрове скло. Краєвид, що розлягається обабіч дороги, якою вони мчать, — шведський, у цьому немає сумніву. Лан, на якому половіє жито з сокирками й волошками, такий питомо шведський, що інакшим його й не назвеш. Білі стовбури беріз також. Тільки оця машина та її незвичайні пасажири недоречні тут, наче потрапили сюди з американського гангстерського фільму. Серце в Єви-Лотти починало битися швидше, коли вона думала, що ці два негідники на передньому сидінні — справжні викрадачі дітей, кіднапери, — це слово здається таким безглуздим на тлі сонячного шведського краєвиду! Кіднапери мали б їхати під рясним дощем темної осінньої ночі в Чикаго!
Ніке напевне відчуває потилицею її неприязний погляд, бо обертається й сердито дивиться на неї.
— Якого біса ти встряла в це діло? — каже він. — Чого ти залізла в машину, дурне дівчисько?
Єва-Лотта налякана. Але ще дужче — сердита. І не хоче, щоб цей негідник помітив, як вона боїться.
— Не турбуйся за мене, — відповідає вона. — Краще подумай, що ти скажеш, коли з'явиться поліцай і схопить тебе!
Очі професора підбадьорливо дивляться на неї, і це додає їй відваги. Вона вдячна, що він біля неї, хоч тепер і безсилий. Принаймні один дорослий на її боці.
Ніке грізно бурчить щось, але відвертається від неї і більше нічого не каже. В нього широка потилиця й русявий чуб, якого треба було б підстригти, думає Єва-Лотта. Уся шия заросла русявим мохом. Який він, власне, на вигляд? Які його прикмети? Якби тут був Калле, він миттю склав би його словесний портрет! Та доведеться замість нього скласти такий портрет їй, щоб допомогти поліції. Якщо їй колись випаде нагода розповісти про свої спостереження поліції.
У нього, цього Ніке, блакитні очі, в яких світиться і дурість, і хитрощі, а лице повне, обвітрене й добродушне, хоч тепер він насуплений. "Він не дуже розумний, — думає Єва-Лотта й тішить себе надією, що портрет, який вона склала, багато об'ємніший, ніж у Калле, бо той говорить тільки про колір очей, усілякі там родимки й не згадує про вдачу. — Ну, а решта двоє? Блюм чорнявий і, видно, хирляк, блідий, з прищами і трохи нечупарний, — думає Єва-Лотта, — певне, за гроші він зробить що завгодно. А цей ззаду, мабуть, найдурніший з усіх. Суцільне ніщо. Чуб якийсь сірий, підборіддя майже нема, а глузду стільки, що він умістився б на нігті мізинця. Ну що могло спонукати цих трьох пришелепуватих узятися за викрадання людей? За цим має стояти якась думка, хоч не схоже, щоб хтось із них взагалі здатен був думати. Але, може, є хтось інший, що думає за них, хтось інший, що десь чекає на них?"
Аж ось машина раптом звертає на вузенький, з вибоями, лісовий путівець. Єва-Лотта квапливо викидає цілу жменю папірців і крихт, бо тут рятувальники можуть легко заблукати. Це не бита дорога і напевне не призначена для автотранспорту. Машина підстрибує на вибоях. Так підстрибує, що Расмус прокидається. Спершу ледь розплющує заспані сині очі, тоді враз сідає і витріщається на Ніке.
— То це ти мав прийти полагодити нашу плиту чи… чи…
Він безпорадно замовкає на півслові. Єва-Лотта простягає теплу руку і гладить його по щоці.
— Я тут, Расмусе, — каже вона. — Ти не радий, що я тут? І твій тато тут, хоч…
— Куди ми їдемо, Єво-Лотто? — запитує Расмус.
— На прогулянку, — замість неї відповідає Ніке й весело регоче. — На коротку прогулянку.
— Це ти мав полагодити нашу плиту? — допитується Расмус. — Тату, це він?
Але професор не відповідає. Певне, Расмусове запитання здається Ніке смішним, бо він ще дужче регоче.
— Ні, хлопче, плиту ми полагодимо іншим разом.
Йому стає так весело від Расмусових запитань, що він зручніше вмощує його на колінах і раптом починає співати:
У графа був собака,
І звали його Трулле…
— А тебе як звати? — питає Расмус.
— Мене звати Ніке, — відповідає той, усміхаючись, а далі вже співає:
І звати мене Ніке…
— Ти, мабуть, мав полагодити нашу плиту, — не вгаває Расмус. — Але виходить так, як завжди каже тато: обіцяє, обіцяє, а не робить.
Єва-Лотта сумно дивиться на професора. Тепер йому є про що думати і без зіпсованої плити. Вона підбадьорливо гладить його по руці, і він очима дякує їй.
Вона обережно кидає у вікно останній клаптик червоного паперу. Він грайливо тріпотить на сонці, тоді падає і залишається лежати.
Чи хтось його знайде? І коли?
5
— Ні, ні, не будемо бігти в поліцію, — сказав Калле. — Тепер нема коли. Нам треба гнатися за ними, побачити, куди вони їдуть.
— Чудово, — сказав Андерс. — Біжи і гукай їх! Жодна машина не втече, коли такий бігун, як ти, поженеться за нею.
Калле не вшанував відповіддю це безглузде зауваження. Він кинувся на подвір'я вілли до професорового мотоцикла.
— Ходи сюди! — гукнув він. — Викотимо його. Андерс глянув на Калле водночас зі страхом і захватом.
— Не можна… — почав він. Та Калле перебив його.
— Треба, — коротко сказав він. — Адже в нас тепер, як кажуть, надзвичайне становище. Не можна сидіти й розмірковувати про якесь там право їзди тощо, коли йдеться про людське життя.
— Зрештою, ти їздиш краще за свого батька, — мовив Андерс.
Вони викотили мотоцикла на дорогу. На піску видніли чіткі відбитки гумових шин, але то були єдині сліди, що їх залишили після себе викрадачі. Чорна машина була вже далеко. Котрою дорогою вона поїхала?