Калле Блюмквіст і Расмус

Страница 5 из 34

Астрид Линдгрен

Вона натужила всі м'язи і вдарила напасника головою в підборіддя.

— Ох! — крикнув той. І це був голос Калле.

— Що з тобою? — спитала Єва-Лотта. — Чого ти б'єшся?

— А чого ти б'єшся, коли тобі йдуть на допомогу? — сказав Калле.

Йонте задоволено пирхнув і чкурнув геть від небезпечного сусідства. Він не хотів лишатися в темному переході сам із двома Білими Трояндами. Він побіг до ясного отвору, щоб швидше опинитися на замковому подвір'ї, і на прощання гукнув:

— Дуже добре! Лупцюйте одне одного, а ми тим часом ушиємося.

— За ним, Єво-Лотто! — крикнув Калле, і вони разом побігли переходом.

А на подвір'ї замку зустрілись у двобої ватажки. Озброєні дерев'яними мечами, вони билися при світлі місяця. Єва-Лотта й Калле тремтіли з напруження, дивлячись, як дві чорні тіні ганяються одна за одною уздовж мурів, що оточували подвір'я. О, це справді була війна Троянд! Саме серед таких давніх, середньовічних мурів, мабуть, колись відбувалися нічні двобої. Авжеж, саме так вони відбувалися, коли шаленіли справжні битви між справжніми Червоною та Білою Трояндами, смерть поглинала тисячі тисяч душ і забирала їх у своє темне царство. Немов легенький неприємний холодок, їхні серця остудило усвідомлення того, що тут відбувалося тоді, коли війна Троянд не була просто веселою грою. Бо змагання при місячному світлі раптом здалося їм не грою. Це був бій не на життя, а на смерть, який міг закінчитися лише тим, що одна з чорних тіней, які перед ними метляли туди й назад уздовж замкових мурів, могла зупинитися і вже ніколи не поворухнутись.

— Тисячі тисяч душ… — прошепотів Калле сам до себе.

— Ох, мовчи! — зупинила його Єва-Лотта.

Вона не зводила очей із тих тіней, що наскакували одна на одну, і тремтіла з хвилювання. Неподалік від неї стояли Бенка та Йонте і, затамувавши дух, стежили за боротьбою. Тіні нападали, відбивали напад, переходили на рукопаш і відступали, тоді знов нападали. Вони билися мовчки, чути було тільки глухі удари, коли схрещувалися мечі.

— Освяти їхній спочинок колисковою меча, — продекламував Бенка. — І дай йому так, щоб із нього клапті полетіли, — додав він, аби розвіяти моторошні чари, що їх навіяли на нього миготливі тіні.

Від його слів Єва-Лотта отямилася й полегшено відітхнула. Ох, та це ж тільки Андерс і Сікстен б'ються дерев'яними мечами!

— Вижени його з замку предків! — підбадьорливо гукнув Калле своєму ватажкові.

Ватажок робив, що міг. І хоча йому не щастило вигнати Сікстена із замку його предків, але своїм оголеним нищівним мечем він домігся того, що Сікстен задки відступив до помпи посеред подвір'я. Поряд із помпою був змілілий водограй із каламутною водою, яка не стала чистіша від того, що ватажок Червоних, відступаючи, необережно втелющився в неї.

Калле і Єва-Лотта радісними вигуками заглушили обурений крик Червоних. Та ось Сікстен підвівся з купелі, вже сердитий. Він накинувся на супротивника, мов роздратований бугай, і задля різноманітності Андерс вирішив тікати. Захлинаючись від сміху, він кинувся до замкового муру й почав спинатися по ньому. Та тільки-но він опинився нагорі, як підбіг Сікстен і поліз за ним.

— Куди ти прешся? — глузливо спитав Андерс, дивлячись униз на свого переслідувача. — Мабуть, поспішаєш на бенкет до замку своїх предків?

— Я спершу обскубу тобі чуба, — пообіцяв Сікстен.

Андерс прудко побіг верхом муру, думаючи про те, що було б, якби Сікстен наздогнав його. Битися тут, на мурі, було б просто-таки небезпечно для життя, бо далі під ним із зовнішнього боку зяяло довге провалля. Досить буде Сікстенові погнати його ще метрів із двадцять, як м'якенька, заросла травою галявина під муром у людський зріст скінчиться і почнеться страхітлива прірва щонайменше метрів тридцять завглибшки. Тепер ніщо не заважало Андерсові злізти з муру, поки він не дійшов до того місця, але йому не спало таке на думку. Небезпечне здавалося йому цікавим, а така ніч, як ця, була створена для небезпек. Може, тому, що вона була така місячна, його посів якийсь шал. Він відчув непереборне бажання довести цю пригоду до якогось незвичайного кінця, зробити щось таке, від чого Червоним Трояндам аж дух забило б.

— Ходи сюди, голубчику, — поманив він Сікстена. — Може, прогуляємося при місяці?

— Я йду, не хвилюйся, — буркнув Сікстен.

Він збагнув, що Андерс надумав, але був не з тих, кому відразу забивало дух.

Мур був завширшки сантиметрів двадцять — якраз доріжка для того, хто звик балансувати на вузькій гімнастичній колоді у школі.

Андерс дійшов до східного рогу. Там був невеличкий круглий помісток, залишок оборонної вежі, а звідти мур повертав на південь і тягся вздовж провалля.

Андерс обережно ступив два кроки. Тієї миті в ньому озвався голос розважності, і було ще не пізно послухатися його. Іти далі чи не йти?

Сікстен глузливо посміхнувся, коли помітив, що Андерс завагався.

— Ось іде той, хто побачить кров із твого серця, — приязно мовив він. — Ти ж, думаю, не боїшся, га?

— Боюся? — обурився Андерс.

Більше не вагаючись, він ступив іще кілька швидких кроків муром. Відступати було вже пізно. Принаймні метрів п'ятдесят йому доведеться балансувати над проваллям. Він намагався не поглядати вниз, а дивитися просто перед собою на мур, що, осяяний місячним світлом, пролягав перед ним, мов срібна стрічка, — і вузенька! Вона раптом справді страхітливо повужчала. Чи не тому, що ноги в нього якось дивно ослабли? Йому кортіло обернутися й побачити, де Сікстен. Але він не зважувався, та й не було потреби. Бо він почув, що Сікстен дихає достоту в нього за спиною. І дихає знервовано, це він теж почув. Отже, напевне боїться… і Сікстен також… Бо сам Андерс тепер дуже боявся, що було, те було. А біля помістка оборонної вежі на мур повилазили решта Троянд і напружено стежили за божевільною поведінкою своїх ватажків.

— Ось іде той… хто побачить… кров із твого серця, — промурмотів Сікстен, але його кровожерство звучало вже непереконливо.

Андерс замислився. Звичайно, можна було стрибнути на замкове подвір'я. Але це був би стрибок із висоти трьох метрів на нерівне каміння, що обсипалося з муру. А поволі, обережно злізти ніяк не можна було, бо довелося б стати навколішки. Та Андерс не мав бажання ставати навколішки навіть під загрозою звалитися в провалля. Залишалося тільки одне — іти далі вперед і не зводити очей, що аж пекли від напруження, з рятівного помістка оборонної вежі на протилежному розі муру.