— Нам треба йти туди, — сказав Калле, показуючи пальцем у напрямку лісу. — Десь там ми бачили дим.
Між густих ялин, по зарослих мохом пагорках, по западинах із пахучим болотяним миртом, через зарості чорниць, повз комашнища та кущі шипшини звивалася вузенька стежка, і вони пішли нею, тихо, сторожко, ладні тікати, якщо виникне небезпека. А що небезпека виникне, вони відчували. І коли Калле, що йшов попереду, раптом шмигнув за ялину, Андерс, побілівши зі страху, блискавично зробив те саме, не гаючи часу на запитання.
— Он, — прошепотів Калле і показав пальцем між ялини. — Глянь туди!
Та коли Андерс виглянув із-за ялини, в тому, що відкрилося перед його очима, не було нічого страшного — навпаки.
Він побачив гарненький будинок, справжній заміський будинок для відпочинку, і відкриту, залиту сонцем галявину перед ним, захищену від суворих вітрів густими ялинами. Гарненьку галявину, зарослу шовковистою зеленою травою. А посеред тієї зеленої галявини сидів професор із Расмусом на колінах. Авжеж, вони справді сиділи там! Расмус, і професор, і ще один чоловік.
6
— По-моєму, ви поводитесь нерозважно, професоре Расмуссоне, — сказав той чоловік.
Так, тієї хвилини професор не справляв враження розважної людини! Здавалося, він ось-ось вибухне з люті. Видно було, що йому найдужче хотілося кинутись на чоловіка, який сидів напроти нього. І не кидався на нього він тільки тому, що на колінах у нього сидів Расмус і що він у теперішньому своєму становищі не міг давати собі волі.
— Дуже нерозважно, — повів далі той другий чоловік. — Авжеж, я визнаю, що моя поведінка трохи незвичайна, але я був змушений зробити так. Мені треба було конче поговорити з вами.
— Ідіть до біса, — вилаявся професор. — Ви або понад міру начиталися поганих детективів, або несповна розуму.
Той другий сухо, зверхньо засміявсь і пройшовся туди й назад галявиною. То був високий, гарної статури чоловік років сорока. Обличчя його було б вродливе, якби на ньому не проступала така страхітлива жорстокість.
— Сповна я розуму чи ні, не ваш клопіт, — сказав він. — Я хочу знати одне: чи ви пристаєте на мою пропозицію.
— І я також хочу знати одне: коли я зможу дати вам по пиці, — мовив професор.
— Як на мене, то він повинен зробити це зараз-таки, — прошепотів Калле за ялиною, і Андерс на знак згоди кивнув головою.
Але незнайомий чоловік глянув на професора, як на малу нерозумну дитину, і сказав:
— Навіщо вам без потреби відмовлятися від ста тисяч крон? Я вам пропоную за ті формули сто тисяч крон — хіба це мало? Вам не треба навіть самому передавати мені папери, коли вам здається, що це проти вашого сумління. Можете тільки натякнути мені, де вони лежать.
— Слухайте, інженере Петерсе чи як у біса вас звати, — сердито мовив професор. — Невже ви не розумієте, що ті формули — власність шведської держави?
Петерс нетерпляче здвигнув плечима.
— Ніхто не повинен знати, що ваш винахід опиниться поза межами Швеції. Ви ж розумієте, непробивний легкий метал можуть винайти і в інших країнах. Це тільки питання часу. Саме щоб виграти час, я хочу купити ваші формули.
— Ідіть до біса, — ще раз вилаявся професор. Петерс примружив очі.
— Я мушу їх мати, — сказав він. — Мушу мати ваші формули.
Расмус досі сидів тихо, а тепер утрутився в розмову.
— "Мушу мати" та й "мушу мати", так не кажуть. Треба сказати: "Я хотів би отримати".
— Тихо, Расмусе, — мовив професор і міцно притулив сина до себе.
Інженер Петерс поглянув на них обох, щось прикидаючи.
— Який у вас гарний хлопчик, — значуще сказав він. — Ви ж, мабуть, не хотіли б розлучитися з ним?
Професор не відповів, тільки гидливо глянув на чоловіка, що стояв перед ним.
— А може, ми все-таки вкладемо з вами невеличку угоду? — повів своєї інженер Петерс. — Скажіть мені, де папери, і я пошлю по них свою людину. Ви сидітимете тут, поки я переконаюся, що вони справжні, потім ви будете вільні, а крім того, на сто тисяч крон багатші.
— Стуліть пельку! — сказав професор. — Я не можу більше слухати вас.
— Атож, на сто тисяч крон багатші, — незворушно мовив Петерс. — Вам же краще пристати на мою пропозицію. Бо як ні, то…
На мить запала загрозлива тиша.
— А як я цього не зроблю, то що буде? — зневажливо спитав професор..
На виду в інженера Петерса майнула посмішка, недобра посмішка.
— То ви бачите свого сина востаннє, — мовив він.
— У вас менше глузду, ніж я думав, — сказав професор. — Ви справді гадаєте, що мене можна залякати такими дитячими погрозами?
— Побачимо. Добре було б, якби ви вже тепер зрозуміли, що я не жартую.
— І добре було б, якби ви вже тепер зрозуміли, що я не скажу вам, де сховав папери.
Расмус випростався на колінах у батька і втупив очі в інженера Петерса.
— І я не скажу! — переможно вигукнув він. — Хоч і знаю, де вони.
Професор здригнувся, прикро вражений Расмусовими словами.
— Не верзи дурниць, — сказав він. — Ти ж нічого не знаєш.
— Я не знаю? — мовив Расмус. — Може, закладемося?
— Мовчи, ти взагалі не знаєш, про що ми говоримо, — урвав його професор.
— А от і знаю, — відповів Расмус, якому не сподобалося, що батько не вірить у його здатність стежити за розмовою. — Ти говориш про ті папери з дрібними червоними цифрами. Ті, що такі секретні, такі секретні, такі…
— Так, саме про них ми говоримо, — жваво підхопив інженер Петерс. — Але ж ти такий малий, що, мабуть, не знаєш, де вони?
Професор люто урвав його:
— Це даремні балачки, хіба ви не розумієте, що всі папери я тримаю в банківському сейфі!
Расмус докірливо глянув на батька і суворо сказав:
— Неправда, тату. Вони не в тому, як ти кажеш… банківському сейфі.
— Мовчи, Расмусе! — несподівано сердитим голосом крикнув професор.
Та Расмус, певне, подумав, що цю справу треба з'ясувати, бо, здається, батько не пам'ятає, як усе було.
— Вони не в якомусь там банківському сейфі, я добре знаю, — впевнено сказав він. — Бо я нишком вийшов за тобою того вечора, коли ти думав, що я ліг і заснув. Я стояв на сходах у передпокої і тоді побачив, що ти ховав…
— Мовчи, Расмусе, — знову крикнув професор іще сердитіше.
— Чого ти кричиш? — ображено спитав Расмус. — Я не скажу, де вони… Він співчутливо глянув на інженера Петерса й докінчив: — Хоч міг би сказати "небо", "вода" або "посередині", так завжди кажуть!