— А ви, мабуть, дрімали собі... Я з людьми — ви й не помітили...
І Зося, сунувши папірця за пазуху, завовтузилася пальцями в пучечку квітів, приколотих до блузки.
Була вона ставна, рухлива, краща, як здавалося Янові, за всіх. Ніжно глянув на неї, і від бистрих очей, від золотого прядива з-під косинки, від соковитого розрізу темних губ запахло йому сьогоднішнім бадьорим ранком. Гордо й щасливо усміхнувся і, кивнувши головою в бік контори, спитав:
— Чого ходила?
— Михайлов захворів... Просив, коли буду на заводі, щоб нагадати про нього.
— Коли буду на заводі... А навіщо тобі той завод здався?
Груди їй схвильовано підіймалися, пальці тремтіли на квітах.
Голову схилила низько й почала тихенько щось наспівувати.
Ян покрутив головою.
— А що то в тебе за бумажка?
— Де?
— В пазусі.
— А... то теж Михайлову просили з контори передать.
— Покажи.
— Ото... Все одно не прочитаєте ... Нащо вам? — і притиснула руку до грудей.
— Та покажи.
— Та не цікаво, їй-бо, не цікаво... — зніяковіла й заморгала очима.
— Ой, краще б ти з Михайловими діла не мала...
З-під навислих брів пильніше глянув на зашарілі Зосині щоки й пройшовся рукою по вусах. Далекий взагалі від гадки, що Зося може від нього з чимся уперто таїтися, він і зараз хотів повірити їй, але настирлива гадючка сильніше й сильніше всмоктувалася в серце.
— А що ж там дома?
— Та... нічого...
— Що мати робить?..
В цей час вихраста голова хлопця, що вранці ламав ясмин, просунулася через двері і, пізнавши у напівтьмі дівчину, крикнула:
— Зоська! А йди! Там тебе кличуть...
Зося стрибнула до дверей. І враз, наче ззаду піддало пружинами, виплигнув Ян із крісла.
— Стривай!
Зося зупинилася за порогом.
— Іди сюди!
— Та мені ніколи. Там чекають...
— Іди, кажу! — підняв по-батьківськи голос, але Зося стояла непорушно.
Тоді сердито зашипів через настовбурчені вуса:
— А це що таке? Це що за шваль з тобою запанібрата? Га? Щоб тобі на моїх очах отакі шмаркачі гукали "Зоська", як все одно якій лярві?
— Та що ви, тату?.. Це ж другі покликали...
— Мовчи! Хто другі?
Вихрастий хлопчак, що стояв поблизу, раптом пирснув зо сміху і, крутнувшись на одній нозі, галасливо побіг до брами.
Ян скипів.
— Хто другі, питаю? Чого по клубах шляєшся? — і схопив дівчину за рукава.
— Тату, чи ви при пам'яті? Покиньте, бо втечу...
— Втечеш? Ховаєшся? Я ттобі покажу!
Обурення й ревнива підозрілість до краю охопили Яна. Він довше не міг себе стримувати.
— Покажи бумажку!
Дівчина злякано глянула на батька. В очах спалахнув огник одчаю. Хрестом скинула руки на грудях і твердо сказала:
— Не дам.
Ян несамовито труснув нею раз, ще раз і силоміць пустив їй за пазуху волохату руку. Зося ойкнула, але більше не захищалася.
Через хвилину Ян уже розгладжував у себе на колінах зім'ятого папірця й нетерпляче вдивлявся у великі заголовні літери. Скупчивши всю увагу, всі свої знання, він після довгого напруження прочитав: "Анкета".
А далі було писано так дрібно, що й очей не вбереш. Дати комусь прочитати він не насмілювався. Довго й уперто дивився в стелю, примруживши очі, наче хотів щось пригадати, і врешті безпорадно розвів руками.
Зім'ятий папірець лоскотно затремтів у руці... Рвонув папірця, кинув долі. І зразу стало жаль дівчину, а до себе самого піднялася гнітюча огида. Збентежено зітхнув, похнюпився. І вже до самого кінця роботи, поки всі не розійшлися, ходив, мов у воду пущений.
Коли в конторі стало порожньо, він почув себе краще. Він нарешті лишився сам із своїми болями та думками й завзято приступив до роботи.
Роботи було не дуже багато — повимітати, повитирати, щоб у понеділок на готове прийти, однак він човпав по всіх куточках, обдивлявся кожну дрібничку, всім столам нарівно взичив уваги і всі чорнильниці пообмивав. Хотів у роботі розбавити неприємну гущу сьогоднішнього дня і в той же час затягти цю роботу до сутінок.
Як тільки стемніло, Ян позамикав двері, ключі передав до завгоспа і, заспокоєний втомою, з легким почуттям задоволення самим собою вийшов на вулицю.
Мішок сунув під пахву.
Над заводом, як завжди, горіли вогні, і прокопчений мурований велетень, як завжди вночі, здавався іншим, трохи чудним, строгішим, ніж удень. У повітрі гойдався насичений весняним запахом молодий гомін. Із тьмяних закутків котився безтурботний сміх, такий бадьорий та снажно-різкий, і пропадав десь у гущавині заводських садиб — здається, там, де ледве чутно бринькала мандоліна...
Ян постояв, оглянувся довкола й пішов уздовж заводської стіни, вниз, до самого ставка.
Завод він знав як свої п'ять пальців. Кожну щілину, кожну ямку міг навпомацки знайти. Біля ставка обійшов гниле багнище з іржавою заводською покиддю. Шугнув у рівчак. Підповз до рогу, де починався дощатий паркан...
Ззаду на болоті кумкали жаби, спереду було зовсім тихо. І лише завод оддаля дивився похмуро й строго.
Янові це було вже не вперше. Хоч і сидів цілими днями в темному передпокої й ніби нічого не бачив і не знав, але в нього все було розраховано до дрібнички.
Він лише злегка крекнув, на хвилинку зник у паркані, немов паркан проковтнув його, а через хвилину згинці тим же рівчаком ніс у мішку вугілля.
Звідси до посьолка було далі, зате безпечніше. Сьогодні він рішив трохи дати гаку, піти новим шляхом, понад берегом, ліщиною, потім межею просто до себе в подвір'я. Вибравшись із рівчака, обережно послухав, оглянувся — ніде нікого, тільки здалеку глухо буркотів і похмуро з докором дивився темний велетень та під самим вухом кумкали жаби...
За ліщиною над пагорком підіймалося сяйво — сходив місяць. З комишів куделею повзли тумани, облапували берег, крадькома пропливали в степ. Холодок підбадьорював, підганяв.
Здавалося, що ззаду за ним хтось стежить непомітний, і він поспішив дійти до ліщини, поки місяць не сягнув півнеба. Тут у темряві сів під кущем, щасливий, що проминув найнебезпечніші місця. Так приємно було розправити натруджені м'язи — потягнувся... Закрив очі...
В пам'яті виросла Зося. З нею Ян уже приготувався поговорити довго й ніжно, а з першої ж получки купити їй у кооперативі квітчасту хусточку, щоб не ходила, як ті коммолки, в червоній набридлій косинці. Коли б гроші, він би їй багато всякої всячини накупив і до роботи б не силував, щоб росла собі спокійно та радісно на заздрість сусідам. І тоді б ніхто не посмів на неї гукати "Зоська", а чемно говорили б "панно Зосю", і тоді б він їй конче висватав панича.