Це крісло він сам роздобув собі. Приволік його до передпокою із заводської возовні, де воно валялося серед мотлоху, і хоч із крісла випиналися разом із тирсою голі пружини, але він, наче яку цінність, ревниво оберігав його й нікому не дозволяв на нього сідати. Хіба що його "стара", пані Клімця, зайде з посьолка або дзиґою вскочить донька, весела Зося — їм можна.
Згадав Зосю... Зося!.. Щось він став за нею помічати... Ну, та хто його зна... може, так здалося?..
З темним передпокоєм і з кріслом Ян давно освоївся й навіть звик до них. Тут-бо він жив, лише від часу до часу навідуючись до посьолка, а до того ще й попахувало від них знайомими старими часами.
За дверима, за вікнами котилися бистрі, радісні дні. Там співало переможно життя, там пропливали шумні, заквітчані маніфестації й гриміли гімни, а він, мов той павук у куточку, сидів у темному передпокої, прислухався до всього й лише досадно хитав головою:
— От кумедіянти,— говорив він,— і коли воно це все скінчиться?..
Після сніданку Ян механічно труснув капшучком і скрутив товсту цигарку з конторського паперу. Під зруділими аж червонястими від диму вусами зашкварчало. Сіренькі очі забігли в щілини, і все обличчя поринуло в синьому солодкому димі.
Починався робочий день. Частіше починали рипіти двері — обридло вже. Так учора, так позавчора — увесь час отак...
Ще здалеку Ян пізнавав кожного по ході. Декого він навмисне не помічав, а декому привітливо казав "добридень" і відчиняв двері. Він добре знав, кому й скільки треба взичити уваги.
Ось учулися Савчині кроки, і він враз повернувся спиною та вдав із себе заклопотаного: хай, мовляв, начальство знає, що служба на місці, але з таким начальством краще не бачитись.
До контори тепер приходили веселіші, ніж завжди, якісь свіжіші. Більшість у білому. Дівчата з квітами на грудях і в зачісках, верткі та бадьорі. Навіть бухгалтер, чорствий похмурий дідок, проходячи сьогодні через сінці, мугикав під ніс невиразну пісеньку.
Весна впливала й на Яна. Він мимоволі переймався теплим настроєм. Якесь лагідне заспокоєння сповняло його, розбавляючи застарілу ворожість, і робило його добрим.
За дверима в конторі вицокували вже рахівниці, горошком розсипалися машинки, і над усім стояло придушене гудіння робочого дня.
А через напівтемний передпокій усе проходили й проходили заклопотані люди. Вони сливе не помічали Яна в глибокому кріслі. Вони байдуже шаркали повз нього.
Ян теж з-під навислих брів мляво дивився на них, радий, що його не турбують. І не хотілося йому думати ні про що. Хіба про минуле... Він спочивав душею тоді, коли думки були в далекому-давньому. Тоді радісно й тепло німіло в його грудях.
Було ж у Яна давнє — чи вернеться... Чи вернуться до нього спокійні, ситі дні, коли не треба буде труситися над кожним грошем, і Клімця знову пектиме смачні млинці, ставитиме до обіду шкалика, коли його всі будуть поважати й ніхто не посміє йому сказати "барбос"? А Ян зодягне розцяцькованого жупана і, вийшовши на плац перед стайнею, де хлопці маніжать баских коней, крутне вуса й гаркне на весь двір:
— Смали з батюги, бо не дам кандьору!..
Або вилетить четвернею в степ, на смерть лякаючи подорожніх, а паничі тільки регочуть ззаду та ляпають по спині: "Ех і Янек!..".
— Товаришу,— висунулась із контори голова "входящого",— завком кличе.
І дорогі спогади враз урвалися...
Ян закліпав очима, зововтузився, пішов.
— Здрастуйте, товаришу Яне,— просто й чемно, за своєю звичкою, привітався Савка.
— Драс... — мугикнув Ян понуро. Йому стало незручно.
— Віднесіть, товаришу, цього листа до клубу й зараз же повертайте з відповіддю.
Ян механічно зачовгав до дверей.
...В клубі, що стояв на другому кінці заводу, незважаючи на робочий час, було шумно. Гупали молотками в стіни — щось прибивали. Молодь рухливо сновигала з прапорами, з ялиновими вітами.
— Що це у вас таке? — іронічно, примруживши очі, спитав Ян у першого ж хлопця.
— Сьогодні будуть червоні хрестини.
— Хрестити, значить, будете? — посміхнувся Ян. — Значить, на попів перевелися?.. Ну, і діла...
На виході зацікавлено глянув у розчинену залю, де шуміла молодь, і вражено одхитнувся: серед дівчат, що плели гірлянду, сиділа на підлозі його Зося. Придивився уважніше — так, це вона, його золотокоса Зося в рябенькій блузочці.
— Зосю! — гукнув Ян.
Гупали молотки, стояв веселий галас, і вона, мабуть, не розчула.
— Зоська! Клята дитино! — гукнув дужче, але її зовсім заслонили.
Ян згадав, що Савка чекає, і махнув рукою. Вирішив потім побалакати.
Всю дорогу до контори думав про дочку й ніяк не міг утямки взяти, чому вона досі крутиться на заводі, та ще й у клубі, та ще й у суботу, коли й дома роботи багато. І чому не зайшла до нього? Мабуть, побоялася... Збрехати не хотіла, а добре пам'ятає, що він їй боронить по клубах ходити.
Це Яна занепокоїло. Зосю, найбільшу свою цінність, він любив над усе. Він її вважав за свою непорушну власність, на яку вже ніхто, крім нього, не має права, і ревниво пильнував її.
Передавши Савці відповідь, повернув до передпокою, але сидіти вже не міг. Тремтіли руки, як крутив цигарку. Похапливо скурив, кинув у куток і тут же згадав, що в кутку лежить мішок на вугілля, який може затлітися. Кинувся до мішка, притоптав чоботом. Потім обережно розгорнув, придивляючись, чи й справді не пропалило, і роздратовано шпурнув під сходи.
Вугілля, Зося, Савка — все змішалося, закрутилося, попливло...
Ніяк не міг зрозуміти Зосю. Помічав уже з деякого часу, що Зося відбивається від рук, але заспокоював себе тим, що Зося молода — хочеться ж їй погуляти! Та все ж таки невже вона не розуміє, не відчуває? Невже вона?..
Темне підозріння гадючкою звивалося під серцем і всмоктувалося глибше й глибше...
І знову Ян у кріслі. Розгубився. Замислився.
Гукали на нього — він незрозуміло підводився, наче зі сну, а потім, повернувши, знову сідав і думав.
Вже одлунав гудок перерви. День пішов на схил, і в темний передпокій закрався обережний промінь.
Скрутити б іще цигарку та затягнуться так, щоб аж... аж раптом із контори з папірцем в руках вискочила Зося.
Він здивовано розкрив рота.
— Коли ж це ти пройшла, що я й не помітив?