— Ну, от ви, товариші, за рівність, за правду людську. Так?
— Так. За соціялізм.
— Нащо ж ви тоді брата свого вбиваєте, кров його проливаєте?
— А коли він стоїть на перешкоді до тієї правди?
— Так ти йому роз'ясни. А хто тобі дав право кров його проливати, життя в нього одбирати?
— А чом же ти своєю правдою не призведеш усіх, щоб нарівно поділились своїм добром?
— А коли взнають усі слово Боже, тоді прийдуть докупи й поділяться своїм добром.
— Як рак на горі свисне!
Він одійшов, видно, незадоволений.
Прощались ми з селянами приязно й сердечно, а проте відчувалось, що не все з'ясовано, не все договорено. Політком пішов із нами. По дорозі він розбалакався.
— Люди думають, що соціалізм — щось страшне. Він, по-їхньому, прийде, неначе огонь з неба. Та він з'явиться так, що ми його не помітимо. Колись увійде в хату, зніме шапку і скаже: здрастуйте! От і все.
Христя була з нами. Коли попрощалися з політкомом, я сказав їй:
— Ходімо з нами, Христе.
— Куди?
— У військо.
— Нащо ж я вам здалась?
— Ви будете, як зірка, або ні — як холодний струмок. У спеку можна прийти й напитися холодної чистої води й спочити. Цього нам дуже треба.
— Ой, ні! Знімете косу з мене, острижете, безпутницею зробите.
— Чого ж ви так думаєте?
— Хіба ж можна нашій сестрі у війську? Рядом спати — воно й незчуєшся, як станеться.
Вона кудись сумно вдивлялась і була, певно, схвильована.
— А коли б ви кого покохали?
— Кого?
— Скажем, мене.
Вона пронизливо подивилась на мене.
— Ну, то й тоді б не пішла. Хочете, зоставайтесь тут, хочете — навідуйтесь, а в військо не піду. Жінці місце в хаті, а не на війні.
В той вечір ми довго сиділи на лавці коло двору. Я розповідав їй про своє життя, про роботу на заводі, про військові події. Христя мовчки слухала й коливалась, наче снувала якусь глибоку й болісну мелодію.
Я чув розмову старої з Христею. Стара завзято щось доводила. Христя рішуче сперечалась. Хтозна, може, й про мене йшла розмова? Потім вони почали стиха шепотіти.
Дідусь лагідно вітався завжди, як ми зустрічались. Він ішов поратись по господі, і це в нього була якась велика тайнодія.
Хтозна, як би воно у нас пішло далі, але несподівані події багато дечого прискорили.
Це було надвечір одного дня. Пригадую, я лагодив якраз сідло на коня.
В яру з одного краю почувся постріл, зразу несміливий, поодинокий. Йому хтось знехотя відповів. І раптом зі всіх боків пішла завзята стрілянина. Я не встиг зібратись, як стрілянина наближалась. І ось я почув, що стріляють близько мого двору. Я хутко зібрався сідати на коня й бігти до штабу. Але зовсім несподівано вискочила Христя й побігла до мене. Вона була зовсім спокійна.
— Куди ви?
— До штабу.
— Туди не можна.
— Чому?
— В яру якісь засіли люди.
— Ну то що? Якось проскочу!
— Авжеж. Так-то й проскочите!
Я нерішуче ступив кілька кроків. Христя про щось думала.
— Туди вам не можна! — рішуче сказала вона.
— Що ж, я тут зостанусь, щоб мене живцем узяли?
— Я вас проведу.
І вона зразу ж пішла за клуню. Я, признатися, був збентежений.
Хто знає, що в цієї дівчини на думці і по чому вона знає, куди краще йти? Проте не було мені з чого вибирати, і я мусив іти за нею.
Ми пройшли в маленькім саду, далі пустились понад яром густими кущами. За яром було провалля. Вузенькою стежкою ми полізли в провалля. Починало вже темніти.
Внизу, з кущів, хтось запитав:
— Хто йде?
— Мовчи, Грицьку! — спокійно відповіла Христя.
— Свої? — поспитав голос із кущів.
— Свої,— відповіла Христя.
— А чого тут ходиш?
— Коняка втекла.
— А може, червоні забрали?
— Оце ж піду довідаться.
Почулася лайка. Ми пролізли якоюсь вузенькою стежкою, вилізли на гору, ще який час пройшли левадою. Незабаром я помітив вітряки й гурт людей.
— Он де ваші! — показала Христя.
Я глянув на неї. Обличчя в неї було тепле, зворушене та незвичайно привітне. І я не знаю чому, але, не думаючи, нахилився й міцно поцілував її в розчервонілу щоку. Вона не заперечувала. Хвилину постояла, круто повернулася й" пішла до села.
— Хай живе червона зірка! — прокричав я.
Гурт голосів радісно відповів мені. Виявилося, що чимало наших устигло проскочити з села. Але по дорозі, якраз там, де зближаються два яри, вороги майже оточили наших і довелося завзято відбиватися. І тут чимало з ниших загинуло. Проте за цей час встигли вирвати дві гармати. Останки знараддя, частина війська й штабу зостались на селі.
Ми направили гармати й почали бити по ярах. Нам завзято відповідали з кулеметів. Але з часом почувся гарматний відгук із села. Ми спочатку гадали, що то бандити захопили наші гармати й палять по нас. Але по тому, як розривалися набої, дізналися, що то наші частини з другого краю б'ють на ворогів.
Ми рішуче взялися наступати.
Згодом стрілянина з яру стала слабшати, віддалялась.
Проте цілу ніч довелося стріляти по околицях села. На ранок банда зовсім одійшла, а слід її ми згубили. Тому вирішили розташуватися на селі, а на ворогів послати розвідку.
В селі було кілька чоловік убито, селяни зустріли нас збентежено. Ми почали хоронити жертви.
Христя була мовчазна й сумна. Я кілька разів підходив до неї, але вона щоразу тікала.
Дерева вкрились молодими густо-зеленими китицями, по ярах розіслались барвисті килими. П'яні соки землі зливалися з теплими струменями блакиті. Великоднє свято, радісне й далеке, якого ніяк не можу викинути з душі. Белемкають дзвони, теплі, привітні обличчя, діти в святковому граються на зеленій травиці червоними крашанками.
Чому споконвіку червоні крашанки? Через тисячоліття крізь червоний колір родилось нове життя.
— Христос воскрес!
— Хай живе всесвітня революція!
— Хай живе червона зірка!
— Хай живе вселюдська правда!
— Воістину воскрес! — відповідають стиха селяни. Христос і Маркс сьогодні зустрілись і не впізнали один
одного.
Зацвіли сади. Рясним сніговим пухом укрилися вишні, розпускаються рожеві пелюстки яблуневого цвіту. В місячні ночі над садами плаває білий п'яний морок. В ньому купаються зелені пасма місячних променів.
Христя сьогодні в білій хустці, вся свіжа, зачарована яблуневим цвітом.
Ах, усі ви, мудрі лисі правителі, що крізь закоптілі окуляри стежите за життям! Нагадайте собі ще раз одну давню й просту правду, коли хочете мати міцне непорушне військо, будуйте міцні червоні казарми з цементовими підлогами, з дощатими ліжками. Заганяйте життя людей під військовий ріжок і сухий барабан. Тоді матимете добрих вояків. Не розпускайте їх по селах в місячні весняні ночі, бо тоді м'якне серце людське, бо тоді хочеться любити увесь світ!