Аж під вечір ми поверталися додому, зовсім задоволені, з п'яною одрижкою на серці. А навколо в золоту порохню вечора пурнав густий монастирський ліс з білими будинками, з золотими хрестами, з тихим вечірнім дзвоном.
І лише один спомин тішить серце глибокою радістю, як казкою, що замережилась павутинням буденщини.
Це було першого травня. Ми з малечею простежили за старими й зайшли слідом за ними на прогалину монастирського лісу. Там були вже поодинокі гуртки робітників, що сторожко курили цигарки. Потім прийшов гурт "інтелігентів"— чорних, патлатих людей з широкими брилями; коло них було кілька панночок із книжками в руках. Вони щось довго радились, далі почали говорить.
В сяйві ненароком запаленого сірника, маленьких електричних ліхтарів рухались тіні, переплітались, потривожено шелестіли кущі лісу і падали в темряву далекі незрозумілі слова, що їх з глибокою увагою всі ми слухали.
Опівночі нас викрили.
Я пригадую глухий тупіт, шелест кущів, кілька пострілів, залякані, але стримані голоси. Хтось шмигонув чимсь гострим, хтось прокричав, постріли зачастили.
Ми, малеча, шугонули в кущі й бігли, не знаючи як і куди.
За якийсь час я відстав від товаришів і опинився на Прогалявині під старовинним дубом. Там я довго прислухався і, коли пересвідчився, що навколо було зовсім тихо, я ліг і до ранку продрімав.
Вранці дзвонили в монастирі. Сиві луки горіли на сонці, пахтіли й співали трави навколо, поміж пальцями спадали теплі роси. Я тоді глибоко сміявся й радів, не знаю й чому.
Дома батько, коли довідався за все, покрутив лиш головою і щось пробурмотів, навіть не полаяв...
Цього ж разу на березах тихо курличуть галки, складаючи гнізда, пищать шпаки.
Ах, будь благословенна, весно! На новім ковадлі перековується серце в чисте золото!
Я взяв рушницю й пішов на польові озера. Віддаль, по обрію, вже сідали густі тумани, зеленіли поблизу озимини і легкий морок кутав вітряки з простягнутими в небо руками. На озері догорали останні пасма заходу, сині смуги збиралися в брижі. Я став зачікувати.
Незабаром у небі просвистів невеликий гурт качок. Вони покрутились недовго й сіли на воду.
Маленький вибух їх сполохнув, одна качка підлетіла, потріпотіла крильцями й важкою грудкою впала знову на воду. Я дістав довгу жердку, забрів трохи у воду і так вибрав здобич.
Я побродив ще який час по житах і повернувся додому. А на заході ще довго смутніла золото-червона зоря.
Коло воріт стояла Христя. Це вперше сталося, що вона вийшла й стояла без роботи. Христя угледіла мене і чомусь засоромилась.
— Ну, Христе, на завтра треба добрий борщ зварити.
— Чого ж так?
— Ось, подивіться.
— 1-і, качку забив. Хіба ж можна тепер убивати?
— Чого ж ні?
— Та вона ж прилетіла сюди жити, дітей виводити...
— Ну, так у неї нічого нема поки що.
— Так будуть. Ви всі, вояки, такі, вам аби вбивати, крові все треба. Не нап'єтесь!
— Ми людської крові не проливаємо.
— А чию ж?
— Панську, буржуйську.
— Авжеж! А мало людей загинуло?
— На те війна.
Христя кудись смутно дивилася.
— А ви хіба проти революції, Христе?
— Я? Чого ж мені проти? Хіба я воюю?
*— А хіба вам не легше стане жити? Ніби не ви дістали волю, землю?
— О! Легше! А чи я ж знаю. Я тільки бачу, як ріжуть людей, наче кабанів.
— Ось заждіть. Проженем панів, заведем новий лад, будуть панувати тільки ті, що працюють. Тоді побачите, Христе. Червона зірка, одним словом, усюди горітиме червона зірка.
— А ви в це вірите?
— Не вірю, а знаю, що так буде.
— Ви, мабуть, комуніст.
— Ні, я тільки їм допомагаю. Йду за ними.
Вона помовчала. Я дивився і вперше добре помітив її. Вона була тиха, з повільними рухами, трохи журлива. З-під довгих вій спокійно дивились теплі сірі очі.
В той вечір ми більше з нею не говорили.
З заходу повіяли теплі хвилі вітру. Зашуміли густо, по-весняному. Пішли гулять хмари, важкі, ковтунясті. Тоді пустились дощі теплі, рясні. Йшли кілька день безперестанку. І знову вітри, тепер рвучкі, ніжно-пестливі й співучі. В небі гойдались білі вовнясті хмари. Яри засіріли. Вітер студив їх та сушив.
Щоранку в церкві белемкав сумний постовик, і чорні бабусі сунули туди довгою розірваною валкою.
Як це чудно: червона зірка й темний постовик!
Христя ходила на річку, прала білизну. Звідти повертала спокійною ходою, з теплим промінястим зором, що зазирав кудись у глибінь себе. Від зчервонілого обличчя пашіло тихою злагодою, що поволі й глибоко чарувала.
В ту пору я хотів комусь розказувати якусь довгу, солодку казку про червону зірку, що зустрілась з милоокою дівчиною. Хотів би я знати, хто кого переможе?
Христя увечері часто кудись ходила, а поверталась пізно. Я не звертав на це жодної уваги, але одного разу запитав:
— Куди то ви ходите так пізно?
— Як хочете знати, то в "Просвіту", до школи.
— В "Просвіту"? А я думав — на вечорниці.
— Отож не думайте. У нас на вечорниці рідко хто тепер ходить.
— Що ж ви там робите?
— А що ж? У хорі співаємо. На свято виставу думаємо робити.
— А хто ж це все дав вам, Христе?
— Хто дав? Самі взяли.
— А революція?
— Чого ж так важко від неї?
— Нехай пройде усе це, тоді стане легко. Тоді подасть брат братові руку й скаже: ми вкупі.
— Ой, не буде цього ніколи.
В той вечір присмерки були густіші. Христя задумана одійшла від мене і щось стиха шепотіла. Табун невідомих птахів прошумів над головою, загавкала в самоті собака.
Навколо ставало трохи тривожно. Політком скликав у школі мітинг.
Селяни зійшлися, шумно гомоніли, сперечались, курили люльки й сердито спльовували. Коли ми наближались, вони зразу стихали. Видно, на душі у них щось було проти нас.
Коли скінчив говорити агітатор, хтось запитав із юрби:
— А розверстку скоро скінчите?
— Товариші! Невже ж ви будете сидіти на купах хліба, а там нехай здихають ваші брати робітники, Червона Армія, що здобувала вам землю, волю?—прокричав комісар.
— А краму скоро дасте?
— А сіль?
— А коли постой скінчите?
— А підводи перестанете ганять?
— Ой, горе-горенько!
І ми знову, вже всі гуртом, починали говорити. Поволі, видно, непорозуміння розвіювалось, суперечки ставали лагідніші.
До нас підійшов один сектант. Очі йому горіли, він, видно, глибоко захвилювався.