— Моєму синові дай покій! Най миром спочивав! А мені не віддаси нічим ніколи. Бо не віддаси і тисячам тих, від кого брав довір'я в кредит!.. Від імені кого тобі давали довір'я в кредит.
— Про який кредит ви кажете? — дивувався Каламар.
— На виборах! Про той, що його тобі давали люди на виборах.
— Так-от! Щоб я не був кредитором, вам наказую вдруге: паски святити не смієте! Бо коли наказ порушите, будете суворо відповідати! Не смієте більш дурити людей кропилом.
— Тебе слухати не буду!
— Чому?
— Бо ти мені — не закон.
— Я вам не закон? Іван Іванович вам не закон? Люди добрі! Чуєте, що він каже?
Іван Стах задивився па розсердженого Івана Каламаря й не знав, що з гостем ураз коїться. Каламар стулив кулаки, ніби готовий був ними датися до погрози. Очима не кліпав, зміряв старого од ніг до голови, од голови до ніг. Господар приступився до Каламаря, добродушно, по-батьківськи взяв його за ручища й трусонув легко, жартівно!
— Іди виспися, синку мій! Прийде новий день, прийде з ним і більше розуму. А тоді і все буде добре.
— Коли спати, знаю і сам! А кажу вам останній раз: посвятите паски — дасте відповідь!
— Перед ким?
— Ви не знаєте, перед ким? О, ви мені не кажіть, що не знаєте перед ким! Ну, хоч би й переді мною!
Та отець Стах уже притискав коліном дошку до колоди й зарубував зубці. Легку тирсу, що полетіла смужкою білої пороші, підхапував і розносив без сліду вітер. Каламар постояв ще, хотів було промовити слово, та на нього вже Стах не дивився. Мугикнувши іще щось, похмурив брови й рушив з двору.
Латка синього неба
Лежав горілиць, і лишень латка високого неба у вікні йому синіла...
Лихо скоїлося так негадане, що досі не може прийти до себе. Котрий раз перебирав у пам'яті все до останнього моменту! Перед ним Іван Стах, коли йому дає наказа й погрожує відповіддю. Потім бачить веломашину під воротами й береться на неї сідати, бо має їхати до села. Уже їде. Голова каменем, у вухах дзвенить, у роті гірко, в горлі сухо, а в струнку — ніби з нього хтось вирвав чи випоров щось. Усе од вчорашнього перепою в чайній, потім на цвинтарі.
Чує, як кидає, б'є заднім колесом по камінню — вибирається з баюристої вулички од церковної садиби на рівний широкий шлях.
Несподівано з-за вигину показалася вантажна машина. Кермом мерщій крутнув до пішохідної обочини, а навпроти, як з-під самої праведної землі, виріс у чорному довгому плащі, в чорному капелюсі дебелий чолов'яга. Страх напав, що трапить під машину, тому рвучко загальмував.
Сидіння з-під нього вирвалося, телеснув собою на брук. Почув такий біль у лівій нозі нижче коліна, якби хтось залізною жердиною хряснув по кістці. Стрибнув набік і тут же впав: біль від ноги зів'ялив, потлумив усього.
За машиною пороша никла на вітрику по нивах і полях. А він лежав, стогнав і оглядався, а де той невідомий у чорному плащі, чи нема кого, хто б зарадив у біді. Схопився вставати й сперся на лікоть, щоб не впасти. Потім якось звівся на правій нозі й обережно торкнувся лівою грунту — хотів ступити. Та тільки частину ваги опустив на ногу, коли засікло-закололо такими страшенними болями, що аж памороки взяли й піт холодний виступив.
Не пам'ятав того, як, коли, хто привіз його до лікарні.
Не пам'ятав і того, як перев'язували каліку-ногу...
Латка густого синього неба на нього дивилася пусткою і невідомістю.
Безглуздя каліцтва, що впало раптом, видавалося таким недоречним — ладен був кричати. Та не знав, на кого вилити лють,— у палаті чотири порожні ліжка були охайно застелені гладенькими покривалами й чогось нагадували йому тепер чотири снігові могили-намети. Тільки на п'ятому, в кутку, коцюрбився калачиком дід Петро Ясенова — колись перший скрипаль на цілій околиці. Старому спирало дихання, тому раз од разу, сарака, заходився таким голосним кашлем, якби хтось гупотів у сто бубнів. У хвилини, коли кашель минав, хворому легшало. Він про щось довго собі шепотів, окремі слова вимовляв голосно, потім замовкав, думав, поки знову не починав говорити сам з собою.
Потішним видався хворий дід Каламареві одразу. Тому він прислухався, чи, бува, щось не зрозуміє. Та швидко докучили дідові примовки і перемови...
Цілу ніч Іван пролежав.
Нога начебто не боліла — тільки ворухнути нею не смів. Чоло вкривалося холодним потом, застиглі очі тримав на вікні, що йому темніло великою чорною плямою.
Нарешті недільний досвіт з-за Красного груня являвся на землю ясніючим пругом. Од темного тла високої гори синява віддалялася спершу несміливо, а далі все певніше, певніше, аж поки не блиснуло, не розсвітилося радісним ранковим сяєвом.
Тільки тепер, змучений думками і виснажений безсонням, Каламар склепив повіки. Та сон його був короткий. Пробудився, ніби із гарячки вихопився. А можливо, Івана зі спанку рушив Ясенова?
Старий встав, коли на ранок благословлялося. Одягнув припасені для великодня святкові домашні ногавиці, рясно мережану і білим шовком гаптовану чисту сорочку, розчесав біле волосся, пробрав серед голови рівний проділ і розпустив косми пишним прядивом до самих плечей.
Тільки промінь блиснув розквітаючою черешнею біля самого будинку, Ясенова покірно став лицем до сходу. "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ..." — неначе комусь віщаючи радісне і незвичне, старий голосно поспішив у молитві. Він далі слова уже ковтав, губив, додавав од себе таких, що зовсім не в'язалися купи у молитовнім плетиві, бо тими словами Ясенова тепер не молився, а од когось, лишень йому відомого, просив благодаті, спокою, миру та щастя скрізь і всюди.
Над ліжком Ясенови у кутку висіла скрипка на вбитому до стіни цвяшку. Іван забачив її вчора, хотів спитати старого, яким чином скрипка примандрувала до лікарні, а потім медсестра сама сказала про все: часом сільський музика брав вірну подругу давніх літ і грав на ній. Хворі слухали, а він вигравав, поки не втомлювався...
— А ти, дід, можеш мені якоїсь затягнути?.. — зненацька Каламар озвався, бо надумалося вирвати Ясенову з тих світів, де він тепер перебував.
Даремно! Прохання послати "літечко тепле, порятунок худобиці од дикого звіра і мору, а людям спокою, миру і щастя скрізь, усюди" Ясенову захопили так, що він уже нікого й нічого не чув.