Іван Стах довго-довго дивиться на цвинтар. Уявою він тепер бачить білу огорожу зі смерекових штахетин довкола могили сина. На могилі дощаний стовпець, суриком пофарбований, нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На могилі і трираменний хрест з дубка-польовика — поставив його він на сороковину після похорону сина.
Зорить вицвілими очима по групку з рядком чорних ялин на межі доти, доки пекуча сльоза не набігає, краплею не нависає, не котиться лицем.
— Господи! Я міг орати землю і плекати сади!.. Я міг бути пасічником і столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару і звалив на плечі тягар служіння тобі скрізь і всюди?.. — ремствує отець Стах, бо тепер чує свою немилосердну самотність, як ніколи досі.
З Лужка озвався довгим пронизливим гудком паровоз вузькоколійки. Стах знає, що зараз рівно одинадцята година, й уже чекає, коли перед садибою пропливуть вагони з великими вікнами і обличчями в них. Не минає десяти хвилин, як стукіт коліс тоне в стогоні двигтіння паровозної тяги — на підйомі машина видає останні сили, щоб раптом не зупинитися...
Як учора, як позавчора, як рік і два роки тому, вагони з людьми вриваються в будення Івана Стаха крихтою різноманітності і дивної забави.
— О! То і ви, отче, умієте щось майструвати? — Іван Каламар несподівано рушив повільний плин думок Івана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку, ніби саме тепер хотів показати, що він знає і що він може. Потягнувся за дошкою з накресленими в кінцях зубцями — їх мав повирубувати. Притиснув дошку коліном до колоди, міцно імив за край лівою, в правій же тримав знаряддя. Пилка протяжне задзвеніла срібною луною криці, що втиналася в біле тіло смеречини нагостреним полотном легко і рівно, як цього бажає собі добрий майстер.
— Ого-го! То ви, отче, справді умієте і щось таки можете! А я думав, що ви всього жартуєте! — Каламар пустився сміхом, дарма що добре знав невсипущу натуру Івана Стаха.
— Стій! Дивися, щось увидиш! — мирно мовив старий, бо все ще не міг збагнути відвідин учорашнього гостя.
— Ого-гов! Стояти у нас нема часу!
— Час — не вовк, до лісу не втече! — з легкою посмішкою кинув Стах, і тут білим струмком тирса полетіла, а пилка слухняно в'їдалася в дошку.
— Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене висповідали і причастили! Правда, я нині уже і їв, і пив...
— Коли так, тебе можна без сповіді причастити по хребту буком.
— Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грішника.
— А хіба ти у гріх віриш?
— Гм... Я не вірю ані в гріх, ані в чорта, ані в бога!.. Але гріхи, як видите, роблю!
— Знаю, знаю, що робиш...
Тут Іван Стах сподівався, що Каламар відчепиться, піде собі дорогою. Тоді він зможе спокійно майструвати далі. Та ні! Каламар знову:
— Висповідайте мене і причастіть, отче преподобний!
Стах зняв з голови клобука, торкнувся долонею білого волосся. На цьому губи його затремтіли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався не відразу. Прудко старий закліпав очима:
— Можеш, Іване Івановичу, не мати честі до моєї служби!.. Не можу примусити, щоб ти ходив до сповіді і ставав до причастя. Ти маєш свій розум! Але ти не маєш права кепкувати над моїм білим волоссям. Бо то вже діло і моє, і твого батька, і кожного в таких літах, як мої!.. Пам'ятай, що старість, коли собі її заслужиш, прийде й до тебе... А ще одне скажу тобі і дам тобі одну пораду: нічим себе так не обрубаєш, не покалічиш, як своїм язиком! Язик теж приводить до гріха!..
— Видно, з вами вже і пожартувати не можна!
— Я не твій ровесник! Жартуй з такими, як сам!.. Дарма Стах говорив спокійно, розважливо. Каламар відчув, як щось вогнем струменить од його серця й розпалює обличчя. Розпашілий, не витримав:
— Кажете, що таких, як я, треба причащати буком?
— Буком!
Тут Каламар, тепер уже в уяві, пригадував, як Іван Стах здалека йому кланявся. Правда, це тоді було, коли він, Іван Каламар, ходив по селу з печаткою голови сільради. Так було ще й тоді, коли Каламар головував у сільському споживчому товаристві...
— А ви до мене кланялися!
— Кланявся? Може, і кланявся... Та коли це було?
— Як я був головою сільської Ради.
— А ще коли?
— Ще тоді, коли я був головою есесте...
— Не кажу нічого, може, кланявся і тоді. Але признаюся тобі, Іване... Гоп, Іване Івановичу, я кланявся тій печатці, що у тебе була... То була моя хиба.
— Тепер я, правда, не на горі! Тепер я йду з гори! І на вас дивлюся всього з долини завідуючого громадським харчуванням Забережі... Подумаєш, начальник! Завідує буфетами... Чайною... — сміявся уже сам над собою Каламар.
— Хто на яку гору може, на таку піднімається. Буває, що на горі підпирають з усіх боків підпорами, аби неборака вітром не здуло... Але хто якими дорогами може і вміє, такими ходить... Дороги призначені кожному... Та повір мені, Іване Івановичу, що я радів би, коли б кланявся не тільки печатці!
— Ви кланялися печатці, що була довірена мені?
— Ти мене, Іване Івановичу, научив печатці не кланятися! І я перед усім чесним світом кажу: буду кланятися людям!.. Тільки людям!..
— Хе-хе-хе, — Каламаря розібрав сміх. Він втупив похмурі очі на ковпак з солом'янки — був посунутий набакир, з-під нього вибивалося біле пасмо.
— Ти, синку, не смійся й не думай, що я в житті робив усе тільки погане...
— А що ви вчинили, що ви чинили доброго?
— Я до твоїх горщиків не заглядав. Там, де твоє мололося, я свого міха не підставляв! — рішуче карбував од природи м'який і лагідний Стах. Та сказано було ще далеко не все. Старий схопився з колоди й став перед Каламарем.— А повім тобі, синку: те, що тобі давалося, — печатка голови сільради з усіма законами, правами і правдами, з усіма поклонами і почестями, печать голови сільського споживчого товариства з усіма повноваженнями і повновладдями, довіреностями і передовірами, — усе-усе тобі давалося на віру, у борг, з надією на тебе... І знаєш, яка біда тепер сталася?
— Яка? — схопився Каламар, хоч сам досі не второпав і частини з того, про що повідав Стах.
— Сталася біда! Ти не зміг повернути боргу! І тепер ходиш великим боржником...
— Ха-ха-ха! Отче преподобний! Про які такі борги ви мені тут мелете? Ще скажете, що я і вам довжен? Може, і вашому Іванові, прощун би, чимось довгую? То кажіть, прошу вас ласкаво, най віддам усе, доки я живий і здоровий!