Підвела руку Олена, спинила танці.
Подруженьки мої вірнії, ви вже знаєте, що пообіцяв мені дідусь. Він сказав: "Я ходжу по землі, добрих людей з біди виручаю. Коли виповниться тобі, Олено, вісімнадцять літ, у твою вербу вдарить золота стріла богатиря Івана — мужицького сина. Він буде не тільки твоїм судженим. На віку йому написано здійснити великі подвиги й добрі діла для трудового народу. В народному щасті знайдеш ти і своє власне щастя". І ось, коли завітна стріла у вербу яру вдарила, я подумала тоді: "Це ж мій суджений про себе вість подає. Ждатиму". І я його, подруженьки, діждалася. Ось він, богатир Іван — мужицький син, стоїть перед вами.
Щось таке ти говориш, Олено... Які ж я подвиги маю здійснити? Я простий наймит, сам ішов у світ щастя шукати,
А тепер будемо те щастя шукати разом.
Бере Олена свого судженого за руку, стає в коло, починає танцювати. Милується Іван, очей з неї не зводить. Ось повела вона рукою правою, майнула хусточкою голубою, чарівною — відразу з'явився сад із золотими яблуками. Повела потім лівою рукою, майнула хусточкою голубою, чарівною — з'явилося в тім саду озеро з білими лебедями.
Співають подруженьки:
Та думай, думай, та дівчино, Думай та гадай. Брести тобі дві річеньки, А третій Дунай,
Та перебрела дві річеньки, '
А Дунаю — ні!
Та й забула всі розкоші,
А гуляння — ні!
Зривають квіти дівчата, плетуть вінки барвисті, підносять Олені.
— Вибирай!
Вибрала найкращий та не встигла й одягти, як знялася раптом буря. Зашумів сад і гай, вдарили в берег сердиті хвилі, посипалося з дерев зелене листя.
— Змій летить... Змій-Жеретій!..
Мчить Олена до тройки. Розбігаються дівчата, а Іван стоїть, зорить у небо: де ж він, той Змій?
Не встигає Олена добігти до осокора, де припнуто коней. Вихором вилітає Змій-Жеретій, хапає Олену, несе у височінь... Кидає Олена хусточку голубу, чарівну...
Підіймає ту хусточку Іван, дивиться в небо, але там уже нічого не видно. Заспокоюються дерева, заспокоюється вода дніпровська.
Заховав Іван хусточку чарівну, підійшов до осокора* одв'язав коней, пустив їх на волю, а сам пішов до Дніпра, сів у човен.
— Неси мене, човнику, за водою, до рідної хатини над Дніпром. Там подумаю, що мені робити, як мені до синього моря добратися, як Олену визволяти.
Війнув на себе хустиною і знову став в одязі наймита. Поплив за водою, заспівав журливу пісню.
Вбога хатина над Дніпром. На подвір'ї цвітуть соняшники, маки, гарбузи, квіти. Входить Іван до хати-пустки, падає на тапчан, глухо ридає, не чує й не бачить, як до нього підходить хазяїн.
— Агей, хлопче, де це ти шляєшся? Я до тебе вже втретє приходжу. Що ж це ти, наймите, строку не вибув та зірвався, та й пішов блукати. А мені косаря потрібно. Вставай, ходімо зі мною. На тебе робота жде.
Встав Іван — мужицький син, косу взяв, рушив слідом за хазяїном до лугу. А луг у цвіту.
Серед косарів Іван. Там же й хазяйські сини — Пилип та Андрій. Спинився молодший Андрій помантачити косу, зорить на дорогу, каже:
— Брате Пилипе, а глянь-но, здається, наш батько сюди їде.
— Батько... І чого він так коней поганяє? Примчав хазяїн на луг.
— А чи ви чули, сини мої, що король оповістив народові?
— Ні, батьку, не чули.
То слухайте. "Хто доскочить конем до королівни, що сидітиме у високому теремі на високій горі, та здійме з руки її перстень, тому дістанеться королівна і все королівство". А в короля ні синів, ні дочок більше немає.
Та здається ж, і дочки в нього не було,— промовив Пилип.
А, може, якусь приймачку собі взяв,— озвався Андрій.
— Ото б мені глянути на неї,— прислухаючись до розмови, сказав Іван. Засміялися з нього хазяйські сини:
Куди тобі, злидареві, на королівну дивитися?! Та тебе туди у такім одязі і близько не підпустять.
А я все-таки піду!
Хазяйські сини вирушили в дорогу на конях, а Іван — мужицький син іде пішки. В'ється дорога лісом, а в лісі стоїть хатка на курячих ніжках. Вирішили в ній заночувати. Старший хазяйський син Пилип і каже:
Ти, Іване, піди до лісу грибів назбирай, а ми з братом потім їх насмажимо та й повечеряєм разом.
Добре,— погодився Іван, пішов до лісу, а хазяйські сини вийняли з торби харчі, знайшли казанок та й заходилися варити вечерю. Коли це хтось грюкає в двері:
Відчини! Це я, Ох!
Не великий пан,— відказує Пилип,— відчиниш і сам. Двері розчинилися та й знов хтось там кричить:
Пересадіть через поріг.
Не великий пан, перелізеш і сам,—відповідає Андрій. Коли це перелазить через поріг дідок: сам низенький,
а зелена борода в нього на сажень волочиться. Виліз він на стілець та як ухопить старшого, Пилипа, за чуба — і почепив на гвіздок, а тоді те саме зробив і з Андрієм. А сам усе, що було наварене, поїв та й подався з хати.
Пручалися на гвіздках брати, доки не одірвали по кос-мику чуба, та й заходилися знову варити вечерю.
Повернувся з лісу Іван, висипав торбу грибів, запитує:
— Оце ви й досі воду грієте?
— Та задрімали трохи,— каже Пилип, позираючи на двері. — Може, ти, Іване, вечерю звариш, а ми з братом підемо до лісу та, гляди, якусь дичину підстрелимо.
— Добре,— каже Іван,— ідіть, а я гриби смажитиму. Брати вийшли з хати, а Іван заходився куховарити, коли
це хтось грюкає в двері.
Відчини! Це я, Ох!
Стривай, зараз відчиню.
Відчинив Іван двері, дивиться, а там стоїть дідок низенький, а зелена борода в нього на сажень волочиться.
— Пересади через поріг!
Пересадив його Іван, а Ох пнеться, пнеться, хоче до чуба дістати.
А чого тобі? — запитує Іван.
Ось побачиш чого,— мовив дідок та доп'явся до чуба і тільки хотів ухопити, а Іван і каже:
То це ти отакий, діду? — А тоді й собі — хап його за бороду, та взяв сокиру, та потягнув непрошеного гостя з хати до дуба, розколов стовбур, заправив у розколину дідову бороду й затиснув її там.
Коли ти, діду, одразу до мого чуба берешся, то посидь собі тут, доки я знову сюди прийду.
Повернулися хазяйські сини з полювання.
А що, Іване, насмажив грибів?
Насмажив.— Оглядає братів, запитує: — А де ж ваша дичина?
Та нічого не трапилося. Ні птаха, ні звіра.
Ну, то сідайте ж та будемо вечеряти. Повечеряли, а тоді Іван і каже:
А ходіть-но, хлопці, я вам щось покажу.