— Вони кажуть знов: війська не треба, а цар питає: "Чим же воюватиму? Без війни ж не можна. Турка смиряти треба, щоб не бунтовав!"
— А вже ж без війни не можна.
— Вони знов: у людей, кажуть, землі мало, а у панів сила її, а цар їм на се: "А вам яке діло до сього? Зась! Хіба ви давали панам землю?"
— Так вони що йому на се?
— Що ж вони!.. Звісно що!.. Коли, кажуть, зась, так і зась, ми собі й підемо... І пішли.
— І не зговорились з царем?
— Де тобі і зговориться, коли і слухать не хоче.
— Ну?
— Ну і нічого, їепер їх і ловлять.
— Нащо?
— А кого, значить, в Сибір, а кого на шибеницю.
— За що ж?
— Так, значить: не йди проти царя; а коли тобі землі мало, так от тобі Сибір... дри — хоч усю, а ніхто тобі не заборонить.
— Хіба вона нічия?
— Тепер нічия, а колись, кажуть, була якогось царя не нашої віри: він удержував її за собою поти, поки усе золото повикопував, а повикопувавши, зложив його на кораблі та й плюнув: беріть, каже, Сибір отсю, хто хоче, мені вона не потрібна, у мене і без неї доволі землі.
— Так ніхто й не бере?
— Усі цураються.
— Чому?
— Мерзла земля... не в'ореш.
— От що!
— Так отуди-то усіх і засилають, хто против царя.
— Не всіх, кажу, головніших на шибеницю.
— А нашого ж Горовенка?
— Ще не прийшла про його бумага до директора. Як при-кажуть, так і буде... чи в Сибір, так і в Сибір.
— Хто ж се прикаже?
— Начальство, попечитель.
— От воно як.
— А ти думав як? Проти царя йти не переливки!.. От ще коли б і нам чого не було...
— Нам? За що?
— Та воно-то нізащо, а все, часом, щоб не сказали: чому ви не донесли, що Горовенко спеціаліст?
— Я сього не знав... я недавно у вас... А ти хіба знав?
— Я? Де ж мені знати; я в класі не сиджу, не знаю, чому він там навчає. А так як же ти вгадаєш, хто спеціаліст, а хто не спеціаліст?
— Звісно, так не вгадаєш.
— Тобі б тепер поїхать на все літо в Крим,— радив Горовенкові Харченко, як став той на ноги.— Там би ти добре поздоровів.
— Там би # другого тифу добув,— відповів Горовенко.— Хіба ти не знаєш, що діється в Ялті? Он якийсь секретар сімферопольського архієрея приїхав у Ялту; зараз у нього: паспорт! А він каже: "Який паспорт? Я десять літ їжджу сюди без паспорта, від Сімферополя до Ялти сорок верстов; у Ялті мене всяке знає... нащо паспорт? До завтра,— каже,— і сам архієрей сюди буде". Ну що ж ти думаєш? Посадили на віз його з двома урядниками і виправили у Сімферополь!.. Ні, вже за Крим дякую тобі... Цур йому.
— Ну, за границю.
— Се інше діло, так ні з чим.
— Хіба там багато треба? Коли є карбованців триста, і доволі.
— То-то зле, що нема. Усього на все маю один лотерійний білет на сто карбованців... Та он три шахви з книжками, от і все, що вислужив за дванадцять літ.
— Ти б подав просьбу до попечителя; певно, що не відмовив би тобі в запомозі... Візьми від мене свідоцтво про недуг.
— Ні, не хочу, бридко просити... От коли б у нас була своя каса — друге діло... Та чого ж я не робив, як не підбивав своїх товаришів, нічого не вдіяв; не хочуть та й не хочуть.
— Коли так, так ось що: я позичу тобі сто карбованців та Копач сто; от і буде з тебе, їдь на літо в гори, чи в Швейцарію, чи в Саксонію, чи до наших гуцулів.
Горовенко замислився.
— Ну, що ж? — допитувався Харченко.
— Сам не знаю; якось ніяково на чужі гроші їхати... і в тебе, і в Копача, які там гроші; з останнього ввірвете.
— Се вже наше діло.
— Не ваше, а моє. Взявши, треба вернути.
— І вернеш; виплачуватимеш не разом, а потроху.
— Добре, а як помру там?
— Ну, тоді на тім світі гарячим вугіллям віддаси,— шут-ковав Харченко.
— Ні, так не можна, знов же і матір... як її покинути? Хіба от як: візьми ти з Копачем у застанову мої книжки; як помру я — там, за границею, продайте їх і верніть свої гроші; книжок у мене, бачиш, стілько! Кому і не треба, дві тисячі дасть... Тілько мороки наберетесь, поки спродасте... у Ломакові се трудно...
— Нехай буде по твому,— відповів Харченко,— тілько їдь, їдь швидше; завтра подавай, щоб дали тобі одпустку...
— Добре, добре... подам; а ти піди до Шварцмана: нехай напише заставну бумагу... Інак я не хочу...
— Добрий день вам! промовив, входячи в хату інспектор Петраш. Після трусениці він се вперш завернув до Горовенка.
— Та й змарніли ж ви вельми,— промовив він до Горовенка.— Хоч воно і не диво: таке лихо винести! Трусениця! Недуг...
— Зате,— відповів Горовенко,— загартовався тепер! Кажуть: не такий чорт страшний, яким малюють його; а я скажу, що трусениця страшній, ніж про її говорять! От, бачте, якого лиха вона наробила мені. Але ж лихо не без добра; тепер вже не злякає мене ніщо, бо в очі бачив найгірше паскудство... Що ж там у нас в гімназії? До мене ніхто з товаришів і не навідався...
— Та самі знаєте,— відповів Петраш, дивлячись на свої чоботи,— /гаряча пора була у нас, наші жнива; ніколи всім..* тепер от скінчились екзамени, робота поменшала, я зараз до вас.
— Спасибіг, спасибіг вам... Якже наші екзамени? Ніхто з історії не обрізався?
— Де вам! Як на диво, всі добре здали. Горовенко зрадів.
— А Шпаченкові що?
— Отеє тілько вчора прийшла за його бумага...
— Що ж?
— Затвердили в окрузі наше рішення.
— Значить — вигнати?
— Не вигнати, а віддати батькові з тим, що коли хоче, нехай віддає в гімназію у другій окрузі...
— Не вмер Данило — болячка вдавила... теж та на те... погано.
— Буває і гірш... інколи виганяють зовсім неповинного чоловіка за те, що він добра хотів другому...
— Чого не буває,— озвався Харченко.
Петраш мулився, дивився в вікно, на стелю, на долівку, силкуючись, щоб очі його не зустрілись з поглядом Горовенка. Видно було, що його щось кортить, що щось мулить у його під язиком, та не знає він, з чого начать.
— А я отеє раджу Юркові,— обізвався Харченко до Петраша,— щоб їхав в гори, за границю, набирався здоров'я.
— Добре діло.
— Треба їхати, та ще чи пустять, чи дадуть відпускну, хоч би до Семена,— сказав Горовенко.
— Гм! відпускну... можна... відпускну... он, бачте...— мимрив Петраш,— як би вам теє... сказати... вибачте, сам знаю, що неприятно...
Горовенко і Харченко глянули на його і разом спитали:
— Що таке неприятно?
— Вибачте, не я; єй богу, не я... приказано, повинен слухати...