Горовенко приложив руку до чола.
— Ні, в голові жару нема,— промовив він до Копача,— ось попробуй.
Приложив свою руку Копач; чоло горіло.
— Є, та не вельми великий.
Перед обідом прийшов Харченко. Взяв живчик, перелі-чів — 102; поставив градусник — 40,2.
— Що се з тобою, Юрасю? — спитав він.
— Хіба не чув?.. Трусили... зроду, звіку не сподівався, щоб від трусениці та так мене самого затрусило... щоб так глубоко вразила вона мене. Я перше не розумів її ваги, тепер тілько постиг, як вона морально придавляє чоловіка, гнітить його... як вона...— Юрко закашлявся.
— Ану,— сказав лікар,— стисни мою руку. Юрко став тиснути; сили нема, кудись вилетіла.
— Годі,— промовив Харченко,— не силкуйся даремно... Питимеш то, що я випишу, а завтра побачимо.
— Тиф у мене?
— Де там той тиф. Не верзи невідь-чого. То нічого страшного, заспокоїшся і все минеться.
— Добре, коли так, а то знаєш: послі завтрого у мене восьмикласникам екзамен... як же без мене?..
— І підеш собі,— заспокоював недужого Харченко.
Не встав Горовенко ні другого, ні четвертого дня. На другий день він став більш кашляти; на очах стояли сльози; четвертого дня тіло його обсипало, він оглух. Під вечір він не пізнав вже ні матері, ні Копача, ні Харченка. Лежав він з розплющеними очима, з нерухомим поглядом, кашляв, горів і твердив нісенітницю: "Он жандарми! трусять... Ревуна ведуть на шибеницю... Виженіть ката... Шевченко в Сибір".
Минуло десять днів. Чи треба говорити, як вистраждала, що винесла мати за сі дні, не відходячи від недужого сина, над котрим висіла смерть? Дивно тілько, де в тому старому тілі набралось тілько сили, щоб витерпіти десять тяжких, безсонних ночей?!
Одинадцятого дня недужому полегшало... На другий день Харченко прийшов щойно світ, Горовенко пізнав його... Градусник показав 38.
— Тепер житиме! — шепнув Харченко старій.
— Не вмре? Не вмре? — скрикнула Горовенчиха і впала навколішки перед образом.
IX
Нема, кажуть, такого лиха, щоб в йому не було, хоч на макове зерно, добра. Може, воно й справді так. Поки нездужав Горовенко, через Ломаків перейшла і втихомирилась хвиля гутірки про його, і не довелось йому слухати про себе нісенітницю, а часом і бачить, як обходили його "приятелі". А гутір-ка стояла велика!
— Чи чули, чи чули,— бігала по місту до знайомих Свисту-ниха,— у Горовенка трусили. Хто б сього сподівався, щоб наш чоловік, українофіл, та пристав до анархістів?..
— Хіба ж Горовенко пристав до їх? — питали у Свисту-нихн.— Але у його нічого не витрусили?
— Так що, що не витрусили, умів кінці сховати, розумна голова, сього нічого і ховати... і він за одно з анархістами. Тривайте, ще, може, й його заберуть, нехай лиш видужає.
— Не заберуть нині,— провадив Шварцман,— а з служби проженуть, вже йому більше не вчителювати.
— Нічого й жаліти, він напучував до соціалізму гімназистів,— гомонів протопоп Верба,— я добре знаю його думки; я давно примічаю, якої історії він навчає; але не моє діло; я мовчав, а от воно і виявилося.
— Про се я не знаю,— говорив Шварцман,— але виженуть його з служби за іншу річ. Ви не чули, яку бумагу він написав за Шпаченка? Рада рішила вигнати Шпаченка з гімназії за те, що роздавав у класі прокламації, а Горовенко став на тому, що ні за що виганяти, і написав свої уваги, та такі уваги, що то й зараз друкуй у "Народній волі" •
По других кутках говорили:
— Нещастя у вас, Ольго Олександровно,— говорив Горо-венчисі старий міщанин, швець Копил, що шив Горовенкові чоботи.
— Самі знаєте,— відповідала вона.
— Що ж!., усі під богом. Його свята воля на все, тілько аби здоров'я вашому сину, а що люде плетуть, на те не вва-лсайте.
— Що ж плетуть?
— Та от писар нашого судії зайшов якось до мене чоботи полатати синові його — він у гімназію ходить — і почав: от, каже, які тут вчителі завелись, і почав, і почав...
— Що ж він?
— Таке поніс, що я слухав, слухав та кажу: се все брехня!., от що... Як брехня! Хіба не правда, що Горовенко усіх лаяв? А я йому: настояща, кажу, брехня; лаяв того, хто стоїть того, щоб лаяти його, а не всіх... Тут сидів і кум мій, коваль, і той заступився; трошки на хмелю був та прямо так тому писареві в очі: а, по-вашому, каже, треба мовчати, хоч би що? Хоч нехай тобі в очі плюють, б'ють, а ти мовчи? Так, чи що? І пристав до писаря; насилу я його втихомирив.— Воно, кажу, куме, правда, що і собака огризається, як на хвіст наступиш, та се не нашого розуму діло...
— Ой, серденько, серденько,— голосила вдова прото-попша, зустрівши в церкві Горовенчиху,— яке лихо, яке лихо, наробили вам на все місто сорому...
— Якого там сорому,— відрізала Горовенчиха.— Сором, як за злодійство трусять, а безвинно, що за сором?..
— А все-таки, все-таки, благородний чоловік, а його трусять.
— Тим-то і трусять, що він благородний; коли б був злодій або подлець, так би не трусили. Який тут сором? Я усім в очі прямо кажу: трусили мого сина — а за що? не знаю; знаю тілько, що він нічого безчесного не заподіяв, нічого не вкрав, нікого не ограбив. Сором! От вигадали ви... З такого сорому лице не горить...
— Отеє в нас в гімназії такого ще зроду не було,— говорив старий педель молодшому сторожу,— вчителя трусили.
— А що ж, коли і вчитель прокрався, так хіба його вже не можна й потрусити?..
— То-то! дурний! хіба його за злодійство трусили?
— А то ж за що? Трусять тілько злодіїв.
— Нерозумна ти голова... він не такий, щоб вкрасти; він ще своє віддасть, а против царя, значить, ішов.
— Против царя?
— Еге!
— От воно що... а я думав, що він прокрався... Тим-то вночі його й трусили, що против царя.
— Авжеж, щоб ніхто не знав...
— Чого ж він против царя? За що?
— Гм, чого! В тебе, бачу, в бороді гречка починає цвісти, а в голові на розум ще цілина не.орана... От що... Звісно тепер тобі чи ні, що є подать, налоги та некрутчина.
— Сам плачу, так добре знаю.
— Ну, так вони, оті спеціалісти, чи як їх в бога, і кажуть, що велика стала плата, а через неї на все така дорожня.
— Що правда, так правда.
— Так вони кажуть: не треба ні подушних, ні якої плати в казну, а цар каже: "Гм, з чого ж я житиму, самі посудіть; не йти ж мені в найми".
— І се правда, треба з чогось і царю жити.