— Та що таке?
Петраш витяг з^за пазухи бумагу і подав Горовенкові. То був атестат йому з гімназії.
— От як!.. І несподівано і швидко дали відпускну,-^— промовив Горовенко, показуючи атестат Харченкові.
— Не наша вина, не наша і воля. Начальство... учора прийшов приказ від попечителя, щоб увільнити вас з вчительства... ми зараз написали атестат. От вам і жалования по сей день,— Петраш положив на стіл гроші, поклонився і пішов.
— Що скажеш? — спитав Горовенко.
— Я сподівався сього, сього всі в городі ждали^ та не хотів я тобі говорити, щоб не тривожити.
— Байдуже! я спокійний.— Справді Горовенко нову вістку прийняв спокійно.— Хоч правду сказати,— говорив він далій,— жалко мені гімназії... служба мені — дарма; гроші я зароблю і приватними вроками: а жаль, що в гімназії підрізали мені крила.
— Переходь в другу яку; хіба мало їх в Росії!
— Не в українську гімназію я не піду... та і куди тебе приймуть з таким вовчим білетом 60? Ти ж прочитав, що там написано, що мене увільнили без просьби... Цікаво б знати за що? Чи за те, що знав Ревуна, чи за те, що вступився за Шпаченка?
— Мабуть, усього потрошку: одно до другого... Що ж мислиш робити?
— Що ж? Більш нічого, як приватної роботи шукати. До сього часу я не брав її, цурався, щоб не віднімала у мене часу; а тепер мушу нею жити.
— А за границю — все-таки їдь.
— Ні, тепер шкода: тепер шукай мені вроків...
— За сим діло не стане.
Вийшовши від Горовенка, Харченко пішов до Копача переказати йому сумну новину.
— Що ж Горовенко? — спитав Копач.— Як на його ся оказія? Чи не звалить його знов?
— Здається, ні; він же охрещений; трусениця, Ревун, Шпа-ченко — ті ж загартували йому нерви... а от за матір його я боюсь... у неї організм напоготові... любов до сина піддала їй сили; але сі старечі сили такі, що тілько нехай їх торкне яке невеличке лихо, вони осядуть, а часом і розлетяться; я за неї боюсь...
І Харченко не помилився. Три дні кріпилася Горовенчиха, довідавшись про синове лихо, на четвертий злягла... Юрко побіг за Харченком...
Харченко здивовався, глянувши на Горовенчиху, так швидко вона перемінилась. Лице обвисло, очі запали глибоко; дихала валеко, з перервами.
— Що в вас болить? — питав лікар.
— Нічого, нічого; я тілько вельми слаба. Харченко авскультіровав недугу.
— Що в матері? — питав Горовенко.
— Зараз я сам не знаю... побачимо дальше... Стара вона людина, а до того у неї є великі сліди старого недугу. Чим вона боліла?
— Соромно сказати, я не знаю; як пішов я в корпус, так, поки не скінчив університету, не жив з нею. При мені вона нічим не боліла, ні на що не жалілась.
— Мабуть, у неї був колись або тиф, йбо велика ревматизма.
— Так вона небезпечна? — триволсився Юрко,
— У таких літах усякий недуг небезпечний... Побачимо через ніч.
Вночі стара страшно застогнала. Юрко кинувся до неї.
— Синочку мій, синочку!., я вмираю... у грудях давить...
— Господь з вами, матусю! Чого ви гадаєте про смерть.
— Чую, синочку, що смерть за плечима... та й час вже мій... пожила-таки, хвала богові...
Прибіг вночі Харченко. Недужа лежала простягнувшись, сильно стогнала і жалілася, що під лівою лопаткою, в ліву руку і в потилицю вельми коле; а в грудях аж пече... дихать не дає.
— Мати небезпечна,— промовив лікар Горовенкові, вийшовши в другу хату.
— Боже мій! а все через мене! — скрізь сльози заговорив Юрко.— Трусениця, мій недуг, моя одставка... Боже, і я з нею помру.
— Заспокойся,— сказав Харченко,— всі від смерті не втечемо; але всі в свій час...
— Нащо мені жити без неї? Для кого я житиму?
— Для того, для кого і досі жив: хіба ти для неї жив, хіба для себе? Ти жив і мусиш жити для людей...
Горовенко тілько рукою махнув.
— Ой, ой, ой! — стогнала недужа. Юрко і лікар прийшли до неї.
Минуло з півгодини. Недужа утишилась і промовила:
— От і пройшло все, от і здорова наче... ніщо не болить, а чую, чую і знаю, що не вставати вже мені... Юрасю, один ти на світі, один...
— Ні, не один,— озвався Харченко,— а є й інші приятелі. Минуло кілька таких днів, за котрі Горовенко привик трохи
до тяжкої думки, що мати небезпечна.
— Ой, ой, ой! душить, душить! — застогнала стара.— Синку... іди сюди... дай образ...— з великою силою підвелась вона на локіть. Харченко піддержав її. Горовенко впав навколішки біля ліжка і припав головою до грудей матері. Вона поблагословила, спустилась на подушку. Очі заплющились, губи висіли, дрожали... в грудях тяжко хрипіло...
— Братику! поможи! — промовив плачучи Горовенко. Харченко наклонився над недужого, бережно підняв віку...
приложив ухо до грудей, підняв далій голову свою вгору, зітхнув і перехрестився... В холодній руці Горовенка лежала мертва рука матері, а він обсипав її гарячими поцілунками...
Харченко підвів його; вивів в другу хату і, посадивши на канапі, дав понюхати якогось ефіру і промовив:
— Кріпись, Юрасю!.. А слізьми нічого ке вдієш; рук не під-ложиш...
— Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... Чуєш, Харченко! От я присягаю перед матір'ю, беру тебе в свідки, що з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції...
— Ну, ну, добре, добре... спершу втихомирся, а послі присягатимеш... тепер ти сам не свій! Серце в тебе говорить, а розум мовчить.
— Чи іти, чи не іти на похорон Горовенчихи? — питала у свого чоловіка Свистуниха.
— Треба іти, іди... як же не іти, не можна, таке лихо, таке горе чоловікові! Він же наш знайомий...
— Горе важке Горовенкові, що і казати, та стілько разом... службу втеряв, недуг переніс, мати вмерла... он знов трусили...
— То-то... як же не піти востаннє побачити Горовенчиху...
— Треба б то треба, та коли б з сього чого не було... щоб не подумали, що і ми з Горовенком за одно... а ти підеш?
— Ні, мені не можна: мені треба в суд; у мене якраз на той самий час процес в суді... чуже діло... як же я його покину.
— Так і я одна не піду.
— Може, Копальницькі підуть, так би з ними?
— Не підуть: йому не можна, треба судити, розбирати позви, а вона сказала мені, що одна не піде: хіба от Шварцман.