— Дай боже! дай более! та коли то воно буде! Надопекло вже і мені нарізне жити. От за ЯКЙЙ-ТО час привів господь докупи... та чи надовго ж? 1 не вспієш озирнутись, як мине літо, знов поїдеш...
І літо швидко минуло. Перед першою Пречистою стара Горовенчиха знов піклувалася коло своєї школи, а Юрко знов вертався в Отаву41.., Два місяці перебивався він в великій нужді, в маленькій хатинці в кінці міста, поки Пучка поміг йому добути уроків.
Наступила зима. В історії громадського розвою і народної освіти не було в Основі, та чи і буде швидко, другої такої дорогої зими. Після довгого сну громадська думка, випутавшись з кайданів, вийшла на роботу: громадське життя кипіло. Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Та й було ж про що мислити і спорити, було що робити, над чим працювати! Зо дня на день бажане і сподіване визволення кріпаків близилось стати реальним фактом. Потреба народної освіти, шкіл, жіноцьке питаннє, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових судів і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного і економічного розвою... Все те було на коші, все мололось. Вихід Куліше-вої "Хати" 42, Шевченкового "Кобзаря", сподівання "Основи"... От з-під сього то каменя і сипалося таке мливо, як недільні школи з українською мовою; дівоча гімназія в Основі; літературні вечори з панованням на них українського слова; народні лекції, народна безплатна читальня! Завелись кружки. Біля Пучки, як пчоли біля матки, вилася та молоділе, котра покутним каменем громадського добра ставила національний розвій. В Пуччиній хаті щосуботи збиралася така молодіж, і тут-то ішла робота мислі і слова, і відсіль вже виходило слово з своїми робітниками на безкорисну громадську працю. Тут сходилися і судовики, і вчителі, і письменники, і гімназисти, і кадети, котрі були вже на зрості. Тут підтоптаний вже Пучка розкривав панораму вонючих громадських ран недавньої минувшини, а молодіж гарячими серцями і молодими головами придумувала, чим гоїти ті рани і мріла великими і недалекими надіями.
— От-от не за горами, панове, політична свобода і автономія України... п'ять — шість літ — не більш! — клекотав молодий вчитель гімназії Хоменко.
— Ой як ви бистро ідете! Глядіть, щоб не пристали,— відповів Пучка.
— Ні, ні! не на те воно йде, щоб приставати. От тілько кріпацтво впаде нехай; за ним виступить політична свобода,— стояв на своєму Хоменко.
— А по-моєму — коли б її хоч діти наші діждали.
— Гай, гай! як ви далеко берете Дмитро Павлович!
І пішла гаряча, жвава спірка поміж двох учителів. Пучка, яко чоловік з більшим досвідом, стоячи на підвалинах історії
Росії, доводив, що не слід покладати великих надій на російський прогрес, що се тілько полум'ям вдарило зверху; полум'я швидко скриеться, а великі очерети гнилої соломи довго ще тлітимуть і чадітимуть, застилаючи димом світ.
— Молодий цар втомиться, борючись з ретроградами і бюрократами; треба довгого життя і великої сили — волі, щоб побороти отого велетня неволі і рабства, котрого вигодувала московська бюрократія...— доводить Пучка.
— А сам народ!., народ, молода інтелігенція силою візьме політичну волю... як було в Європі!..— гомонів Хоменко.
— То, добродію, в Європі, а чи належить Москва до Європи? — перебив Горовенко.
— Е! се ви по Духинському43 ? — обертався до його Хоменко.
— Не по Духинському, а по традиціям московського государства; по історичному життю великоруського народу...
— Народ — усюди народ...
— Тілько не всюди так його прикріпляли до деспотизму — як в Росії... на сковородах піджарювали, на кострах смалили, поки приготовили до смаку...
Вмішувався Пучка і тихо, спокійно, фактами доводив, як ретрогради-нани і бюрократія, мов гади, шипіли і ремствовали на реформи нового царя.
— Ось побачите, панове, як воно буде, — пророкував Пучка,— тепер навіть і губернатор і жандарм лібералами стали; на недільні школи гроші дають, вихваляють українські книжки і разом з тим, на зорі визволення людей з кріпацтва, посилають солдатів сікти кріпаків, щоб слухали панів... Чи давно сей самий губернатор покрив багатиря Озерського, що на смерть засік свого куховара? Багато ще будемо бачити і переживати тяжких годин, поки і в наше віконце засвітить насто-яще сонце.
— А що ж, по-вашому, теперішня свобода — нічого не варта?
— Се не свобода, а тілько передишка.
— Так значить — зложить руки і чекати біля моря години? — допитувався з. іронією Хоменко.
— Ні... по-моєму, навпаки! Іменно тепер і час працювати, поки не насунули нові хмари... Треба користуватись чим можна і де можна...
— Та годі про се, от лучче порадьмось, як би завести ще одну школу недільну.
Не менш жваво ішла рада про нову школу, і дивись: тижнів через два відчинялась школа на краю міста.
Навесні Горовенко подався в Київ держати екзамен в університеті.
Про той класицизм, яким тепер муштрують в російських гімназіях, в той час нікому і на думку не впадало. Київською округою керував тоді Пирогов 44, і, здавалося, починало займатися на день свободної науки, замісто казенної, одміряної такими носителями темноти, якими були Бібіков45 і Юзефович.
Невеликої праці стояло Горовенкові вступити в університет. Зате вельми трудно прийшлося йому, поки він в незнайомому місті роздобув приватні уроки, котрими і мусив перебиватися.
В самому Києві, особливо поміж університетської молодіжі, більш ніж де інде очевидна була переміна. До 1859 р. на головних місцевих улицях, в неофіціальних салонах, в коридорах судів і університету пановала польська мова. Тепер де-не-де прокидувалось українське слово, а в недільних школах воно пановало вже; українського руху не мож було не замітити; на улицях, в садах, в кофейнях, в театрі показувалась молодіж в національному убранні. Залолоівся кружок українофілів: до його приставала не тілько молодіж лівобережна, що приїздила до Києва, але деякі і ті молоді парубки з правоберелсжя, котрі родились і хрестились в католичестві, зросли серед польської мови і вважали себе за поляків, але тепер, зрісши і освітившись знаннями минувшого життя Правобережної України і сучасних народних нужд, зрозуміли, що вони — ніщо інше, як діти українських перевертнів, і тепер розум і совість вимагають од їх принести перед рідною землею і народом каяття за гріхи предків, випокутувати ті гріхи, вернувшись до лона рідної нені — України. Поляки зрозуміли, що український дух — се така жива сила, котра міцній сили Бібікова і всіх адміністративних мір; що се та могуча сила, котра, одержавши розвій і не будучи зупинена другою силою в своєму рості, швидко розростеться в того народного велетня, котрий без огня і меча роздавить навіки всяку польщизну на Україні. Треба було супротив нової сили випустити якогось борця... Поляки-хлопомани гадали і радили, щоб таким борцем явились послуги самих поляків на освіту і добро українського народу, але партія хлопоманів, чи народників, була дуже невеличка і голосу її не хотіла слухати більш численна партія польсько-шляхоцька. Отся-то партія і повела війну супротив українофілів. Війну вели хитро, мудро, а головна річ — не своїми руками. Після першого руху на улицях Варшави недобрим вітром повіяло і в Києві: з Варшави віяло повстанням, з Москви — реакцією, арештами і засланнями. Полякам у Києві треба було чимсь заслонити свої заміри, показати київській і столичній адміністрації, що поляки на Вкраїні сидять тихо, смирно, покірно, що урядові треба берегтись тої "грізної хмари", котра