— Ви? за мною? Наталю? чого?
— Я, я... за вами... хоч на край світа... чого?., чого?.. Господи! та того,... того, що без вас мені не жити... того, що я вас люблю...
Розум потух у Горовенка... в очах у його потемніло...
— Що ж... кажіть? Згодитесь?..
— Наталю! Наталю! чи ви подумали про се?
— Що ж тут думати, Юрасю? Я твоя, твоя! Без тебе я не можу жити...
Вона кинулась до його на шию і кріпко обвила її своїми руками.
— Я твоя тілом і душею чи навік, чи на годину, чи тілько на отсю одну хвилину.
Горовенко нічого не бачив, нічого не чув, він тілько вп'явся устами в Наталчині уста і, заплющивши очі, ціловав її. Він чув якесь нове лсиття; він впав у те небесне раювання, коли увесь світ з його людьми, неправдою, болотом, самосиллям і утисками щезає, провалюється в якусь безодню; а над усім організмом чоловіка орудує м'яке, тихе чувство задовольнення, раювання і чоловік увесь піддається сьому новому чувству і боїться, щоб воно не скінчилося... Жалко йому розлучитися з сим раюванням... Іноді так жалко буває нам прокинутись після сну, в котрому ми перелоіли ясні, чудові години!.. Горовенко забув увесь світ, він жив тілько сією годиною; він забув чи не знав, що такі години купуються дорогою ціною: за одну таку годину доводиться перелсивати довгі роки негоди, роки журливі а тяжкі. Він тихо, пильно водив свій гарячий погляд на рожейому лиці Наталі, наче хотів завчити, добре запримітити кожну чергку сього лиця, кожен вираз його — кожен промінь сяєва її очей. Наче він боявся, що такого лиця він ніколи вдруге не бачитиме, і силковався навіки залишити в своїй пам'яті милий, дорогий образ сього лиця, яким воно є тепер, в отсю святу, неземну годину неземного життя... І Наталя дивилась на його, і вій їй здавався якимсь другим, не тим звичайним, а кращим. Обидвоє вони дивились не червоніючи, не соромлячись: щось незвичайне, міцне обгорнуло їх; наче вони вперше зустрілись і кожен держався кріпко один за другого, боячись, щоб ся "перша" стріча не сталася останньою. Вони зрозуміли, чули, як їх душі переливалися одна в другу... їм здавалось, що вони — не вони, що янголи з неба; що се не Горовенко і Галківна зру-шають вечірну тишу кімнати своїми поцілунками, а що се пісня янголів, небесна музика, а вони її слухають, не наслухаються.
Минуло кілька годин такого раювання... В вікно дивився місяць, зорі... Наталка глянула на їх і перша заговорила:
— Юрасю! вони дивились на нас... вони наші свідки... вони розмовляють про нас...
Надворі заскрипіли сани. Наталя прожогом вискочила на рундук, підбігла до саней і, не даючи Галкіну вилізти з них, питала:
— А що, татусю! що? засилають його?
— Ні, ні... добрі вісті.
— Ослобонили?
— Де там! Від губернатора прийшли якісь гроші Горовенкові, от і усе...
— Слава тобі господи! І я ж вам, татусю, скажу добрі вісті: я люблю Юрася, він мене любить... ми любимось і поберемось...
Вона швидко поціловала батька в сиву бороду і стрілою понеслася до Горовенка, вона вже не чула, як Галкін відповів услід їй:
— Я се давно, доню, бачу і знаю, що ви любитесь. Наталя вбігла в кімнату Горовенка, взяла його лице в обидві руки, поціловала і швидко проговорила:
— Нікуди тебе не засилають, Юрасю! Гроші тобі якісь прийшли... Я сказала татові усе... що ми любимось, чуєш? — вона знов поціловала його і вибігла з хати. Вона в сю годину походила на малу дитину, котрій подаровано нову іграшку.
— Татусю, татусю! швидше роздягайтесь та ідіть сюди,— і Наталя потягла за руку Галкіна до Горовенка.
— Ну, кажіть тепер, чи подобається вам такий зять? Подобається?
— Кращого і не сподівався...
— Так благословіть же нас.
Галкін глянув на неї і на Горовенка. Останній стояв наче вкопаний і мовчав.
— Чого ж ти, Юрасю, мовчиш? — говорила Наталя.
— Щастя не дає говорити,— збрехав Горовенко: справді його душила думка, що він ще гірше затяг петлю.
Галкін розповів йому, що ісправник одержав від губернатора триста п'ятдесят карбованців, котрі прийшли в Ломаків з редакції, а з Ломакова переслали їх до Н. губернатора, сей же переслав до глупівського ісправника, щоби віддав їх Горовенкові. "Що ж от я тепер натворив,— думав Горовенко,— тепер гроші є, тепер би можна перебратись від Галкіна на другу кватиру та, втихомирячись трошки, взяться б за роботу, а я якраз в сю годину взяв та й пришив себе... гвіздком прибив до отсього міста! Як же тепер? Хіба, взявши гроші, та ноги на плечі з Глупова? Але куди? За чим? Та й як же, не спитавшись там? Але я віддав їм усього себе, сказав, що вони не звеліли б, куди б не послали, а я завсігди готов... а тут вони кинуться до мене, а мене в Глупові нема... але ж хіба не можна звістити їх, де я... в Глупові у їх діла нема..." А в друге ухо хтось йому шептав: "А Наталя? Як же з нею? Нащо ж ти ціловав її?.. Хіба тобі не жалко її покинуть? Хіба чесно буде так? Хіба не підло буде втекти, не сказавши їй ні слова? Вона просила тебе взяти її з собою на край світа, в заслання; вона ради тебе готова була обректи себе на тяжке життя десь на півночі, в неволі і не як дружина вінчана, а як полюбовниця. Вона віддавала себе на наругу людям, на глум, на сміх; вона для тебе жертвовала усім, усім на світі; вона саму себе віддала тобі; і поїхавши з тобою твоєю полюбовницею — виставила б на глум і на сміховище сиву голову свого батька!.. А ти?! Погадай про се".
Горовенко стис обома руками свою голову.
— Благословіть же нас, тату! — говорила Наталя. Горовенко притис до себе старого Галкіна і не міг ні слова
промовити. Галкін зложив нахрест руки і перехрестив ними дочку і Горовенка.
— Чи будете ж ви щасливі? — спитав Галкін.
— Коли беремося, так сподіваємось на щастя...— відповіла Наталя.
— Добре, коли так... дай боже, дай боже, Ьам щастя... Але ж, коли, крий боже, постигне вас яке нещастя, не виноватые мене...
— Ні, ні не вовік, татусю,— відповіла Наталя, впиваючись в старе чоло.— Коли ж ми звінчаємось? — спитала вона.
— Про мене, хоч зараз, хоч завтра, хоч ніколи; не всі ж ті вінчаються, що вірненько кохаються,— відповів Галкін.
— А ти, Юрасю! як? — допитувалась Наталя, переходячи від батька до його: вона уся тепер була одні нерви, одно чувство.