Такі сумні гадки не покидали його усю дорогу до самого Глупова, Показався на горі, заблищав золотий хрест глупів-ського Мазепинського собору. Горовенко глянув на його і швидше заплющив очі; йому здалось, що він лежить вже в труні; на труну поставили вже горбате віко; воно придавило йому груди; йому душно, тісно, тяжко! він один — один! Закричать би, гуконути би: "Рятуйте, хто вірує в правду і волю!" — Даремна праця! Він один, ніхто його не вчує, ніхто не поможе; ніхто не підніме віка; ніхто не випустить його на світ божий! Мусить задушитися, вмирати, а вмирати він не хоче; він хоче жити — жити, поки хоч чим-небудь помстить за наругу, за неволю, за матір. А чей востаннє попитає свою власну силу: може, скине віко домовини... І йому здалося, що він зібрав усю свою силу; вперся руками, ногами і головою в віко; напружується зірвати віко... Не бере... "Ой, ой, нічим вже і дихати".
Горовенко голосно зітхнув і розкрив очі. Коні зупинились... він у поліції. Ісправник відобрав від Горовенка атестат і взяв розписку, що він нікуди з Глупова не піде, не поїде; ніяких листів і рукописей ні до кого ні по пошті, ні через руки не посилатиме, не показавши спершу ісправникові задля цензури; коли від кого отримає лист чи що — повинен принести ісправникові на прочит; ні в кого дітей не вчитиме; ні на якій приватній службі не служитиме, не спитавши на те дозволенія начальства, і щосуботи приходитиме в поліцію.
Мовчки Горовенко підписав розписку і мовчки вийшов з поліції. Зложивши своє збіжлся на заїздному дворі, він пішов на батьківщину. "Що заспіває мені Галкін,— думав, ідучи до його Горовенко,— чи пустить жити, чи ні? Хоч би одну кімнаточку дав". Галкін за все дворище платив триста карбованців річно; отеє все, з чого мусив жити Горовенко. Правда, за ним було ще право требовати з казни щомісяця на прожиток шість карбованців, але він думав, що не годиться йому брати сі гроші. "Казна їх ні з кого другого,— думав він,— візьме, як з того ж таки вбогого народу, а хіба вона і так мало дере з його? Ні, як буде, то буде, а не хочу сього". Галкіна Горовенко бачив до сього часу разів зо три, не більше і ввалсав його за чоловіка сухого, черствого, без серця, за бюрократа, котрому усяке чуже лихо байдуже, а особливо — лихо чоловіка засланого, як от він, Горовенко.
День був хоч і осінній, але ясний і теплий, один з тих чудесних днів, які бувають у суху осінь на нашій Україні перед заморозками. Посупившись, вступив Горовенко в своє дворище. Серце його стисло ще міцній: могильною тишею повіяло на його. В квітнику він побачив якогось дідуся невеличкого росту, з довгою широкою білою бородою: сиве, але жовтовате волосся спускалось у його на плечі рідкими пасмами... "Се певно садовник",— подумав Горовенко і, не підходячи близько до діда, спитав:
— Діду! чи пан дома?
— А якого вам треба пана?
— Олександра Захаровича Галкіна.
— Галкіна? — переспросив дід і, наближившись до Горовенка, промовив.— От вам і сам Галкін: здорові були. Ба, ба, ба!., і не пізнав вас! Се ви, Юрій Горовенко! — він протяг до його обидві руки.
— Вибачте,— відповів Горовенко,— і я вас не пізнав.
— Не диво, не диво! Скілько то літ не бачились! Та тоді і я не такий був, молодший був; ні бороди, ні отсих пател не носив; тепер, бачте, яким пасічником став. Прошу ж вас до хати, жалуйте; а я ще вчора сподівався вас Жалуйте...
Ввійшовши в дім, Горовенко пізнав старі вимальовані стіни і стелі: переміни ніякої.
— Сідайте, сідайте на канапчику,— говорив Галкін.— Мені ще позавчора говорив ісправник, що ви їдете до нас "жити"... Він вас знає, товариш ваш.
Горовенко, здивовавшись, глянув на Галкіна і відповів:-
— Щось не в познаку! Не в приміті, щоб були у мене такі товариші.
— Каже, вмісті були на університеті.
— А як його звати?
— Пухно.
— Ба,— згадав,— справді, були вмісті, але зроду не това-ришовали.
— Ну, вибачте: що чув, те і кажу... А де ж ваші пакунки?
— Пакунки мої на заїздному дворі.
— От тобі і на!., се славно!., не сподівався! Чом же ви просто сюди не їхали?
Горовенко трошки засоромився.
— Ніяково було, боявся, щоб не побезпечити вас
— Ой, ой! мене побезпечити! чим? Гріх вам за се... Та я, як вчув про вас, що їдете у Глупів, так аж підскочив з радості. Простіть старому... правду кажу. Не лиху вашому я радів... нехай мене господь боронить від сього, а радів, що в мене буде добрий, освічений сусіда... Зараз звелів приготовити вам дві кімнати, вони у нас зайві; нам на двох і шести доволі... Ви ж отут з нами житимете?
— Коли ласка ваша, я про се і прийшов просити.
— От і дякую вам,— Галкін стиснув руку Горовенка.— Тепер і мені повеселішає... та чи ви надовго до нас?
— Може, і до смерті.
— Крий боже! Знаючи, чого ви приїхали у Глупів, я б бажав, щоб ви завтра повернули до Ломакова; але яко егоїста, вибачте, бажаю, щоб довше сиділи у нас. Ха, ха, ха!.. От як приходиться двоїтися...
Горовенко хотів щось сказати, але Галкін перебив його:
— Так я зараз пішлю за вашими пакунками.
— Дякую вам, але тривайте — треба спершу умовитись за ціну: я даром не хочу жити.
— За яку ціну? — підскочив Галкін.— Ще чого не було! Раз, що ви господар сього всього дому, а вдруге, кажу вам, ті кімнати у нас пустують. Ціни ніякої не візьму... се б була наруга мені... Годі! Нехай іде за пакунками.
— Постійте ще: крім хати, мені треба і їжі.
— Се інша річ: за їжу — гроші візьму.
Умовились. Галкін післав привезти Горовенкові пакунки і сказав йому:
— Поки суд та діло, поки вернеться дочка та сядемо за обід, може, спочинете з дороги? Ось ваші і кімнати.
Галкін провів Горовенка в приготовлені йому кімнати, миттю вийшов і так швидко зачинив за собою двері, що Горовенко не вспів і подякувати йому.
Горовенко лишився на самоті і став серед хати. Пахло трохи цвіллю. Він скинув очі на стелю і через вікно другої кімнати побачив сад, а в йому Галкіна. У голові у його мигнула чудна думка: "Чого отеє Галкін такий приязний до його, такий ласкавий? Один другого вони так мало знають; просто таки вперше, можна сказати, бачилися, а дивись ти — як стрів! Вітає наче батько сина! Що між ними? Він, Горовенко, засланець, "чоловік неблагонадежний", а він, Галкін, урядник судовий, генерал, пенсіонер... Огонь а вода... Чи нема тут чого? Чи не підмовив Галкіна Пухно шпигунити за ним, вивідувати, як і про що він, Горовенко, мислить? Певно так! Бо з якої речі отака приязнь, таке вітання? Так, так; не даром же він так креше по-українськи! О! хитра собака!.. Ну та розумний же і я чоловік! От впопавсь, сам себе в руки віддав. Ну, що б було погодити до завтрого чи що з пакунками, не переїздити, а спершу придивитися, розкусити Галкіна; так ні! пристав наче мокре рядно... От і вскочив, Юрку! Тепер що? Сиди в сільці та щогодини пильнуй держати язик за зубами. От навіжений я".— Юрко злився і сам з себе глузовав. Звісно, що ніхто не вміє так, як українець, кепковати з свого лиха і сам з себе.