Стара підійшла до сина і, глянувши йому в лице, промовила тривожно:
— Ой-ой, який ти блідий! А очі як горять. Та ти нездужаєш, Юрасю?.. Ану, голова? — вона приложила стару руку до синового чола.— Ні, не гаряча.
— Та не турбуйтесь, нене! Кажу ж вам, що я здоровесенький; а так на душі погано... розсердився.
— На кого?
— На всіх, на все, а більш сам на себе.
— За що?
— За те, що всі ми лакеї, сміття з постола... Була в нас, бачте, рада в гімназії... бодай такої ради довіку — до суду більш не бувало.
— Ну? — перебила його мати і впилась в його очі своїм добрим, м'яким, ласкавим, але тривожним поглядом матері.
— Судили, бачте, школяра-"преступника", десятилітнього соціаліста.
— Іги! що ти говориш?
— Єй же богу, правда. Слухайте.— Юрій розповів матері усю подробицю.— І чого вже я не казав, як не висвіщував, нічого не помогло; наче затялись на одному: "треба викурити дух, вигнати соціаліста".
— І виженуть?
— Певно, що виженуть. Хіба, може, господь бог розкриє очі попечителю, одверне його серце від такого паскудного діла.
— А попечитель уже знає про се?
— Якже! ще позавчора директор послав йому телеграм. Та, крім того, подам від себе уваги: я не згодився з радою; діло мусить іти на суд до попечителя.
— Ну, так чого ж тут турбоватись? Ще, може, перемене-ться... Не все переймай, що по воді пливе... Сам знаєш, який тепер тяжкий час: скрізь таке діється, що аж волосся дубом стає... он у Києві вішають2...
— Знаю, мати, знаю,— перебив її син,— а все-таки не слід нівечити дитину; коли б вона і справді спіткнулась, так треба її підвести, напутити, а не кидати її в болото та ще і зверху колодою придавлювати.
— Така вже наша вдача, синку!.. Ох, ох... помилуй нас, владичице. А все-таки їсти треба, ходімо, сину.
— Та спасибіг вам: кажу — не хочу.
— Та хоч помов зі мною, і мені буде веселій їсти, і сам, може, трохи відійдеш... ходімо.
Юрко не отягався більш.
II
Вчитель історії Юрій Горовенко був сином заможненького панка. Батько його жив хутором під самим місцем Глуповом. Хутор його був добрящий, триста десятин глубокого чорнозему: в руках настоящого господаря з досвідом з такого хутора можна б жить та бога хвалить; так коли ж старий Горовенко зовсім не вмів господарювати. Чоловік з освітою кадета3, прослуживши кілька літ в конниці, вийшов він ротмістром в отставку, зараз після смерті родителів, померших в одно літо з холери, і прийнявся господарювати; але всі свої уваги він звернув на садовину і як почав розводити сад, та до того дороз-водився, що ні — тпру, ні ну.
Не жалів він на сад видатків, держав дорогого садовника-німця, виписував дорогі дерева; неставало своїх грошей, позичав і залазив до жидів у лапи. А до того ще любив пополювати і, як водиться, муху вбити. За чотири роки до смерті він одружився з убогою, але красивою дівчиною Ольгою Переходьків-ною, дочкою якогось свого старого ще по полку знайомого. Ольга ще більш нічогісінько не тямила в господарстві. На дев'ятому літі її, сироту, взяли в інститут, продержали там сім літ, навчили по-французьки, по-німецьки. Прямо з інституту її взяв за гувернантку предводитель глуповських дворян. Тут стрівся з нею Горовенко, закохався і посватався. Не по літам він був їй, трохи чи не в батьки б їй годився, але молода дівчина, та ще гувернантка, людина підневільна, рада була вирватись на волю і зажити самостійним життям. До того ж їй здавалось, що й вона полюбила Горовенка... Одружились!
Як же можна не показати людям своєї молодої дружини — красавиці? Пішли у Горовенка гості, бенкети, а ними довги, а там несподівано застигла і смерть. Зосталась молода вдова з двохлітком сином Юрком. Років зо три ще так-сяк перебивалась вона, поки не підступили жиди і не продали усієї худоби за довги... лишилося тілько дворище з будинком та садок і десятин сім тютюнових плантацій. З чого тут жити, чим тут перебиватися. Радили люде спродати і дворище, і плантації. Горовенчиха на се не пішла: на дворище — на сад, де була і могила покійного, вона гляділа як на святе місто, в котрому провела щасливих, по-своєму, чотири роки. Продала вона плантації і на ті гроші завела в Глупові училище задля дворянських дівчат. Школа вдалася. Юрко підріс, час вчити його. Ольга думала спершу сама вчити його, але скоро запевнилась, що на се нема у неї часу, і оддала до повітового училища, а тим часом дворяне взялись вихлопотати, щоб прийняли Юрка на казенний кошт в кадетський корпус. Мати не суперечила, знаючи, що у неї не буде достатків содержа™ сина в губернському місті в гімназії.
Ходить Юрко в училище. Горе і бідування матері, її убожество і праця, її журливість лягли і на молоде Юркове серце. З тих пір, як мати навчила його читати, він не мав других іграшок, кроме книжок. Од книжки, було, не одірветься дитина: то він перелистує буквар і по-своєму, як розуміє, сам собі вголос розказує про малюнки, то візьме клаптик паперу і списує ті малюнки. Частіш всього він списував розп'ятого Христа.
— Мамо! Христос добру вчив,— спитає,— за що ж його отак замучили?.. А тепер, мамо, так не мучать?
— Ні, синочку.
— Ну, добре коли ні, а то я боюся.
— Чого, Юрасю?
— Щоби тебе не замучили. І ти ж добру навчаєщ.
Притисне Горовенчиха сина до серця, поцілує і силкується одірвати його од книлски, випровадити погуляти.
— Нездорово, синку, так подовгу в хаті сидіти; білш, погуляй надворі.
— І вам, мамо, нездорово, а ви сидите.
— Мені ніколи гуляти, у мене діло є.
— І в мене є воно,— і знов до книжки.
А й книжок тих у Юрася було, як кажуть, дві без одної. Добути було ні в кого, а хоч би мати й бажала купити, так нігде. Тоді, в час найгіршої миколаївської реакції, після справи Петру шевського 4, книжок в Росії треба було шукати і серед дня з світлом, а про книжки дотепні до дітського виховання тоді чи і гадав хто!.. Книгарень не було не то що в якому-будь повітовому Глупові, а навіть і в інших губернських місцях, як приміром Полтава, Катеринослав, Херсон. Псалтир, молитовники, акафісники, що видавала Києво-Печерська лавра; казки про Бову Королевича 5, про Єруслана 6, що компонувала Москва — от і вся духовна пища задля дітей. Навіть казка Єршова "Коньок-горбунок" 7 і та тоді була заборонена.