Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.
— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?
— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.
— І ти до неї там не тулися й не загравай.
— Не збирався,— мовив я.— Може б, ми місцями помінялися?
— Місцями? — молодик зирнув на мене олив'яними ґудзиками.— Нє, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуто-чок не люблю.
— А, ви тут, молоді люди,— сказав, виходячи, дікенсівський тип.— Може, вгостите цигарочкою?
Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.
— Бачите,— довірливо підморгнув мені дікенсівський тип,— мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна. Хочете, розкажу анекдотець?
Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.
— Ви не смієтеся, Акакію Акакійови-чу? — єхидно спитав дікенсівський тип.
— У мене почуття гумору на нулю,— відповів я.
— Його звуть Акакій Акакійович? — витріщив очі прищавий молодик.
— Не звуть, а прозивають,— сказав задоволено дікенсівський тип.— А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?
— На жаль,— мовив я.
— Акакій Акакійович,— знову трохи запізнено зареготав молодик.— Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?
— Абсолютно,— сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.
— Мені, може, більше жаль, що земля кругла,— сказав дікенсівський тип.
— При чому тут земля? — не зрозумів молодик.
— Є такий анекдот,— сказав тип.— Ми його з Акакієм Акакійовичем знаємо.
— То розкажіть! — аж подався пожадливо Віктор.
Але в прочілі постала Ларисина мати.
— Миколо! — вигукнула вона тонко.— Ти куриш?
— Раз на рік, Милочко,— зажебонів дікенсівський тип.— Раз на рік!
— І разу на рік тобі не можна! — люто сказала Ларисина подоба.— Викинь зараз же! І не давайте йому цигарок! — вона поставила до мене сердиті очі.
Дікенсівський тип поспішно викинув цигарку й моргав винувато.
— Ходіть уже до столу,— сказала жінка мирніше, і ми, як гуси, пішли до кімнати.
— Нудьгуєш? — спитала Лариса, подивившись на мене уважно.
— А ти я думаєш?
— Не дуйся! — шепнула вона й пішла, була увіч пригноблена.
І зовсім дивно стало мені на душі. Ми от зібралися вкупі, але які одне від одного відгороджені? Віктор любить Лялю, а Ляля тисне ногою ногу мою, хоч чудово знає, що не викликає в мене амурних емоцій. Лариса від мене в цьому товаристві стала ще далі, ніж була, а про моє ставлення до дікенсів-ського типа годі й говорити. Ларисина мати тероризує свого чоловіка, але чому Лариса вирішила ввести в це пекло мене? Та не це мене зачіпало, інше: дікенсівський тип її батько! Ось він корінь усього! Господи, подумав я запаморочено, як це сталося, що дікенсівський тип її батько? Найліпше було тихенько вислизнути звідси, але якась нездорова цікавість ще тримала мене в цьому домі. Зрештою, почалися танці, танцювали козлолиций із Ларисиною матір'ю, дікенсівський тип із Лялиною матір'ю, молодик із Ларисою, а мені знову дісталася Ляля. Я ледве двигав ногами, молодик кидав на мене лютим поглядом, а Ляля тислася до мене всім тілом.
— Хі-хі! — сказала вона.— Ви зовсім не вмієте танцювати.
— В дитинстві я переніс параліч,— ви-тис я.
— Знову неправда,— сказала, закочуючи очі, Ляля.— У вас таке м'язисте тіло. Я б навіть згодилася повірити, що ви й справді працюєте кочегаром.
— Бо я ним і працюю,— сказав я трохи сердито.
— Ах, як це романтично! — охнула Ляля.— Нє, Лариска знає толк!
Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.
"Ось вона, Ларисина компашка!" — думав я, цокочучи по сходах.
Було мені якось важко неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося мені отруєне. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько — дікенсівський тип, тобто саме той доноситель, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька йшла?), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління — чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оті останні слова: "Не дуйся на мене!" Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. 1 ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.
Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.
Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з'явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарв-лено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.