Юнаки з вогненної печі

Страница 44 из 107

Шевчук Валерий

— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

— По-дилетанеькому,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав.— Слухаю, але не граю.

— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи, принаймні, парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній, мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із дікенсівським типом — відчуття невідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський "Film". Я підійшов до нього.

— Читаєте по-польському? — спитав.

— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.

— Є на що подивитися?

— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки що над а!

— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б'ючи пальцями об клавіші, елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й дікенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це демонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився дікенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі (я також), а тому, що на мене напливала хвиля думок, які треба було логічно виладнати — був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.

— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.

— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхилити, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі! Горілку в моєму кінці розливав чоловік,

на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навальний допит.

— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.

— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже "екстремальна ситуація". Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я. Козлоподібний знову налив горілки. Ді-

кенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тим часом брависто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.

— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.

— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

— Навіщо вам та правда? — спитав я.

— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив'яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.