— Я ж вам казав, це дуже важливо...— насупив брови Віталій.— Мусимо демаскувати прибульця. Чи ви ще не переконались?
— А,— змахнула рукою,— все це химери, дайте мені спокій.— І пішла, крутячи спідничкою, як віялом. На порозі їдальні обернулась: — Може, я за нього заміж вийду!
"Легковажне дівчисько! — подумки обурився Віталій.— їй хоч за марсіянина, аби заміж. А взагалі... це ідея. От була б сенсація: інопланетянин закохався в земну дівчину! Та якщо серйозно, нічого такого бути не може, бо життя — це тобі не фантастичний роман. Хоча в сценарій... Виграшний епізод! Та й що то за фільм без любовної інтриги?"
Покльований вирішив не спускати ока з персонажів свого майбутнього фільму, встановити цілодобове стеження інакше невдача, провал. З усього видно: Неля перестала бути спільницею, підпала під й о г о вплив. Якось кольнула: "Нічого вам робити, нудитесь, от і вигадуєте..." Е, ні, пасочко, не твого розуму це діло, тут випадає рідкісний шанс.... Живемо в космічну еру, і щоб утвердитися в ній, треба зробити внесок.
На пляжі підступив до Ростислава:
— Може, зіграємо в шахи?
Той, хоч і без особливої охоти, погодився. Навколо них одразу ж зібрався натовп болільників. Це, видно, не подобалось прибульцю, невдоволено позирав навколо, насупився, підставив коня, потім ферзя, губи Покльованого розтяглися в радісній посмішці, але торжествувати йому не випало: через кілька ходів режисер одержав мат.
— А знаєте що, товариші? — Віталій обвів поглядом болільників.— Давайте зіграємо з нашим гостем на кількох дошках! Несіть, у кого є... Це, я бачу, замаскований гросмейстер!
Не встиг Ростислав і рота розкрити, як перед ним уже стояв цілий ряд шахівниць, і підходили й підходили нові гравці.
— Тільки одна умова,— підняв руку Ростислав.— Будемо освіжатись.
— Аякже!
— Звичайно!
Покльований відчув себе, як на зйомочному майданчику. Прицілився камерою — чудова сцена! А типаж який — хоч викликай зйомочну групу.
Ростислав повільно йшов уздовж ламаного ряду шахівниць — а було їх сорок дев'ять — нахилявся, робив хід і рушав далі. Навіть біля третьої і п'ятої не затримувався, хоч там грали мовчазні й зосереджені майстри, яких Віталій умовив узяти участь в цьому імпровізованому турнірі, щоб визначити клас гри сеансера. Це була не просто собі розвага, культурний захід, це хитро сплетена сіть, в яку й попався космічний птах. Бач, як упевнено і — головне — швидко робить ходи. А хіба він гросмейстер?
О, зупинився біля четвертої дошки — локальний конфлікт. Один гомо сапієнс — широкоплечий, з великим носом — вирішив змахлювати і переставив коня на виграшну позицію. Сеансер це помітив, і той, промурмотівши щось нерозбірливе, змушений був повернути фігуру на її місце. Більше інцидентів не було, і хоч наші консультувалися між собою, коли Ростислав кидався в море, він виграв усі партії, усі до одної, навіть ті два майстри програли. Знічені, розгублені, чомусь виправдувались перед Віталієм:
— Це якийсь феномен... Пам'ять у нього...
— Та він би й Фішера переграв... Рахує варіанти блискавично.
Покльований мовчки розтягував шнурочки губів: хто-хто, а він добре знав секрет цього молодика!
Неля сяяла. В шахах не розбиралася зовсім, але знала, що це інтелектуальна гра, і перемога Ростислава, здобута легко, без особливих зусиль, порадувала її страшенно.
"Бач яка,— злостиво подумав Покльований,— аж танцює перед ним! Зажди, зажди, ще гірко заплачеш..."
— Усіх переміг! — щебетала Неля, веселим оком позираючи то на переможених, що розходилися із шахівницями в руках, то на переможця, що стояв обличчям до моря. Вітерець ворушив йому темно-русе волосся, крізь яке на правій скроні проглядав металевий прямокутник.— І де ти так навчився?
— Це входить у мою програму,— спокійно відказав Ростислав.— Я знаю напам'ять усі триста вибраних партій Альохіна, кращі партії наших гросмейстерів, зокрема Олега Романишина... А взагалі, ми ще з тобою поговоримо про можливості людського мозку...
— Цікаво,— Неля замислено прикусила нижню губу.— А як ти вивчив стільки мов?
— Згідно програми. Нехай, я тобі розповім...
"Певно, й не здогадується, що я його розкусив,— утішно подумав Покльований.— Щодо мозку людини, то це він так... забиває баки. А от про свою програму, то вже точно — запрограмований здорово! Але послабив пильність..."
Справді, Ростислав і Неля розмовляли не криючись, і Віталій ледве стримав усмішку, коли почув, де вони зустрічаються.
Альтанка в найдальшому, занедбаному закутку їхнього парку,— чи ти ба, яка романтика! А для сценарію виграшно.
Заздалегідь пішов подивитися на альтанку — поіржавілий залізний каркас із дашком, розхитана зелена лавочка біля дротяної сітки. Романтики малувато, зате посидіти тут можна, з моря вітрець повіває, навколо кущі жасмину і зарості полину. Віталій облюбував собі схованку і, мугикаючи пісеньку, пішов до їдальні.
Після вечері сценарій розвивався так. Петляючи сюди й туди по парку, Покльований непомітно пробрався в той закуток і заліг у полині, ждучи, коли з'являться закохані. Довгенько в альтанці нікого не було, потім припхався непередбачений сценарієм якийсь старий, розсівся, сопе. Може, він перепочине та й піде, подумав Покльований, коли ж ні, сидить. Позираючи на нього з полину, режисер подумки посилав йому найгарячіші прокляття: "А щоб тебе чорти вхопили! Щоб ти луснув, ковальський міх! Зрештою, аби тебе викривило!" — і подібні не зовсім гуманні побажання. Не допомогло — те опудало як сиділо, так і сидить. Треба ж отаке! Переконавшись, що телепатія не спрацювала, Покльований перейшов до телекінезу — намацав суху грудку і перемістив її у просторі так, що вона зіткнулася якраз із лисою головою епізодичного персонажа. Той підхопився і, бурмочучи щось про хуліганство, подався з альтанки. Охоплений панікою, старий перечепився за якісь корчі, засторчакував і мало не впав на Покльованого. Чортихаючись, почовгав на алею. І вчасно: до альтанки вскочила біла постать Нелі Несміх.
"Дурочка,— подумав Покльований,— прийшла перша".
У верховітті акацій зашумів вітер, одразу споночіло, посіявся дрібний дощик. Віталій хотів уже покинути свою схованку, гадаючи, що побачення не відбудеться, і саме цієї миті з'явився Ростислав.