Вже біля дверей він поцікавився:
— А цей Доліво–Добровольський, він хто — поляк чи, може, українець?
— Він гордість нашої вітчизняної науки, — відповіла Полюскевич.
А Ольга? Вона що, гордість нашої вітчизняної краси?
Шульга упіймав її, вже й не сподіваючись. У своїх майже щоденних мандрах на край вулиці Поля заблукав туди о тій невизначеній порі, коли вже не день, але ще й не вечір, серед сивих лютневих снігів у сивому притемненому просторі самотньо сивіла глиняна кострубата хатка, як завжди, мертва й покинута, але цього разу між хаткою і Шульгою в холодному сивому просторі з’явилися дві теплі постаті, він не повірив власним очам, не повірив несподіваному щастю, мав би кинутися навстріч, бігти чимдуж, щоб не втратити цього нежданого дару, простягати руки, ловити в обійми, притискувати до грудей, до серця, до… А сам стояв, заклякнувши посеред снігу, і безпорадно спостерігав, як наближаються до нього дві жінки.
Оля і ще одна? Розгублений був так, що не зауважив, у що вдягнена Оля, на її подругу взагалі не звертав уваги. Здається, вона була вища за Олю, негарна, якась ніби маслакувата. Вродливі жінки завжди вибирають собі невродливих подруг, підсвідомо уникаючи можливої конкуренції. Щоправда, конкуренція і його Оля — поняття несумісні і просто неможливі.
Шульга стояв, вони підійшли до нього.
— Ой, здрастуй, — сказала Оля. — Як це ти вгадав, що ми йтимемо в кіно? А це моя кума Тося. Знайомтесь.
Шульга ждав, що в його руці затепліє долонька Олина, натомість відчув дотик чужої шорсткої шкіри.
— Оце ж, мабуть, той студент, що ти, Олько, казала? — гмикнула та, що звалася Тосею, Тасею, Тусею чи чорт її там знає як. — І чого б я ото тут тинялася без діла на цьому белебені? Аби тільки людям голову морочити!
Шульга не лишився в боргу.
— Олю, — сказав він, — я думав, що твоя кума в Покровському, а не тут.
— Та це не я Тосю в куми взяла, а вона мене. Як вийде заміж та народить, тоді мене — кумою.
— А шанси такі є? — познущався з маслакуватої "куми" Шульга.
— Тося дуже перебірлива, — не вловила іронії Оля. — Вона каже: тільки героя. Ми оце й у кіно йдемо. "Кавалер Золотої Звєзди". Третій раз ідемо. Там герой ганяється за дівчиною, так же ж гарно ганяється, а вона втікає, не дається, Тося каже, що та Настя в кіно — викапана вона, а мені кажуть, ніби вона схожа на мене, така ж чорнява, і груди, і все таке, а тільки в кіно вона там так швидко крутиться, що й не роздивишся… А ти бачив "Кавалера…"?
Шульга бачив той ідіотський фільм, де такий, як він, фронтовик–танкіст повчає сільських дядьків, що "без електрики жити незмога", але не став казати про це Олі, бо за те, щоб посидіти біля неї годину–півтори, готовий був дивитися цього "Кавалера" хоч і всі десять і сто разів!
Він свдів між ними двома, довго намагався впіймати в темряві Олину руку, коли йому це вдалося нарешті, пробував притиснути її руку то до її грудей, то до стегна, то хоча б до якоїсь точки її тіла, надійно схованого під товстим зимовим одягом, але жінка, виявляючи хіба ж таку силу, не піддавалася, їхні сплетені руки так і зависали в повітрі протягом усього сеансу, "кума" в своїх переживаннях за героя й героїню кінофільму, здається, не помічала того небезпечного переплетінню рук, Шульга на екран не дивився взагалі, Олька, вся зосереджена на тому, щоб не піддатися, здається, теж не дуже переймалася тим, що відбувається на екрані, десь наприкінці фільму вона відважилася навіть на те, що прошепотіла Шульзі на вухо: "Мені це кіно так собі! Мені вже як дивитися, то кіно "Пархоменко". Я вже разів з десять дивилася! Там артистка, всі кажуть, на мене схожа, так наче то я сама!.."
Шульга бачив "Пархоменка" в госпіталі. Теж кілька разів, бо актриса Окуневська чимось нагадувала його Юлію. Але тільки нагадувала, а не була нею.
— Та артистка не така, як ти, — пошепки відповів Ользі Шульга. — Вона вся намальована. Як на дикті намальована. А ти жива. Ти навіть сама не знаєш, яка ти жива!
— Аби ж то, — зітхнула Оля, і Шульга не зрозумів, що означає те зітхання, а розпитати не встиг, бо фільм закінчився і в залі стали загорятися жовтуваті електролампи.
Шульга сподівався, що "кума" відчахнеться від них і він доведе Олю до її глиняної хатки, і нарешті зостанеться з нею на самоті, і поговорить, і скаже все, і… Та "кума" вчепилася в Олю, як рак клешнями, йшла з ними до самої хатки, а там заявила: "Я Ольгу саму не покину, я в неї заночую!".
Шульга тільки й спромігся, щоб на прощання прошепотіти до Олі: "Я ще прийду? Можна?" Вона ствердно кивнула, а може, то тільки здалося йому.
Кума була Олиною напарницею по роботі; з їхніх коротких перемовлянь Шульга зрозумів, хто й коли заступає на зміну і коли вивільнюється, здається, цього разу його розрахунки були точні, він майже напевне знав, коли застане Олю вдома, проблема тепер була тільки з грішми, довелося позичати в хлопців, звісно, йому б допомогла Люда, що невтомно кружляла довкола нього ось уже другий чи й третій рік, з полковницьких запасів вона спорядила б не тільки похід Шульги до бідної вдови на передмісті, а навіть експедицію до Північного полюса, але чоловіча гордість не дозволяла Шульзі підло користатися прихильністю одної жінки задля того, щоб здобути прихильність жінки іншої, він назбирав те, що міг назбирати, забіг до гастроному, позапихав у нитяну "авоську" пляшки і пакунки і вдарився по вже відомому маршруті без сподівань на громадський транспорт, зважаючи лиш на свої власні…
Уперше після тої ганебної ночі з антрацитовим чоловіком він застав Олю вдома без нікого. Ні дітей, ні тітки Килини, ні "куми"… Шульга виставляв на стіл під круглим шовковим абажуром (як у Ташкенті, як у Ташкенті!) пляшки горілки, шампанського, портвейну "три сімки", викладав пакунки, а Оля по той бік столу, притискуючи руки до грудей, ледь схованих під ситцевим оранжевим (як у Ташкенті, як у Ташкенті!) халатиком, розгублено шепотіла:
— Ось слухай сюди, ну, навіщо то все! Ось слухай же сюди!..
Тільки тоді Шульга збагнув, що стоїть перед нею в своїй
офіцерській шинелі і в мерлушковій шапці–вушанці на голові, забувши про поштивість, згоряючи від нетерплячості, повабу, хтивості, дикого пожадання, нахаба й хам, провалитися б йому крізь землю…