Він вів машину повільно, часто зупинявся в придорожніх кафе, сидів, пив єні–ракі, спокійно дивився на людей, на машини, на будинки, дерева, траву на узбіччях. Після безнадійної пустелі нескінченних стамбульських передмість потягнулися виноградні пустелі, персикові пустелі, інжирові пустелі, гранатні пустелі, а над ними жах безбарвного неба і тільки звук ангельської сурми, яка возвіщає. Що вона возвіщає для людини двадцятого віку, яка кінчає цей вік і кінчається сама, полишаючи по собі тільки комп’ютер, це страшне породження осатанілого людського розуму, де немає ні добра, ні зла, де все однакове і безнадійне: боги, люди, звірі і навіть мертве каміння.
Шульга мав ще час, щоб заїхати в Бурсу і там з Челік–готелю подзвонити до себе додому в Київ. Минуло чотири години, відколи літак покинув Єшількйой, коли все гаразд, Юлія з дівчатами вже повинна бути на місці, номер відповів одразу, це був її голос.
— Все гаразд? — спитав Шульга.
— Ми ніяк не можемо спам’ятатися…
— Не забудь, що я тобі казав. І пам’ятай, що я тебе люблю. Чуєш мене?
— Я тебе теж люблю. Чую і люблю. Але ми ніяк не можемо спам’ятатися… Тут самі вітряки. Я хочу великана. Коли ти приїдеш?
— Вже їду, — сказав Шульга. — Я тебе дуже люблю і вже їду…
Він обережно поклав трубку. Не відступати. Колись йому довелося бути танкістом, а танкісти не відступають ніколи. Тільки наступ! Тільки вперед! Тільки до кінця!
Він заглибився в гори і навіть злякався, коли майже одразу опинився на тому закруті шосе, де розверзалася бездонна прірва. Клекіт, піна, бірюзова стіна води, хвилі, кинуті в пролом між сухими скелями, водяний пил над гребенями, гриміння валів, що котяться і розстеляються вже ніби по цих горах, по їхніх голих вершинах, і сіль на скелях, ніби засохлі сльози. Шульга вийшов з машини і став на самому краю прірви.
Прірва була морем, небом, лазурною бірюзою, світовим смарагдом, крізь який, ніби з–під густих жіночих вій, прозирнуло його ясно–зелене серце з дитячих снів, а тоді тихі води дніпровські, і в їхній повільній течії тисячократно віддзеркалювалося жіноче лице, одне–єдине і тисячоповторене, мовби сотворене з вод ріки, моря, з вічних вод буття, і воно усміхалося до нього, кликало, заманювало, і в тому мовчазному вічному усміхові співали для нього фенікси і жар–птиці розсипали золоті райдуги свого казкового пір’я.
Мотоциклістка–поліцейська, вся в чорній шкірі, витка й прекрасна, як чорна змія, вискочила з–під повороту, різко загальмувала біля його машини, щось казала Шульзі, мабуть, нагадувала, що тут не можна зупинятися. "Тешеюор едерім"[26], — сказав він їй єдине, що знав по–турецьки, усміхнувся і пішов до машини. Спокуса жінкою — спокуса життям. Але він повинен перебороти спокусу.
Мотоциклістка погриміла далі, а він ніяк не міг потрапити підошвою черевика на педаль акселератора. Пальці його ніг стали чомусь липучі, так ніби між ними проступала кров. Він ворушив ними, тер один об один, як у дитинстві, коли снилося щось страшне і йому хотілося захиститися; тоді стало пекти в підошвах, так ніби сидить у запаленому німецьким термітом танку і вогонь охопив уже всю машину, підібрався йому до ніг, сягає вище й вище, він знає, що ось–ось вибухне боєкомплект, треба рятуватися, вистрибувати з баштового люка, летіти вниз, сторч головою на землю, забувши про триметрову висоту, про те, що весь простір довкола танка прошитий німецькими кулями і порятунку немає ніде, та однаково інстинкт самозбереження виштовхує його назовні, надто що так пече йому в підошвах, тому треба летіти, не гаючись, не вагаючись, не роздумуючи, летиш, як ангел, падаєш, як чорт, але падати будеш згодом, а спершу треба летіти, треба летіти, треба ле… і він кинув машину в прірву, і полетів, і вистрелив собі в голову, коли машина вже була в повітрі і коли за здивованим гарчанням двигуна і ревінням моря пострілу не було чутно зовсім, і нічого не було йому чутно, він летів у пучину, в хаос, летів у тишу, збавчу, вічну, неймовірно прекрасну.
Востаннє здригнувся для нього світ і згас навіки.
А тоді перед його духом, який у небесній легкості й радості злетів над умерлим тілом, непростежувано (в безнадії часів) і незбагненно (в тісняві земної юдолі) виник і вознісся її всемогутній жіночий дух, і сміявся, і плакав, і кликав, заманював за собою, до себе, у себе, і було в ньому таке нестерпно сліпуче сяйво і така незмірна ласкавість любові, що земною людською мовою і назвати їх незмога, бо немає в ній для того ні слів, ні захватів, ні печалей і зітхань.
"Сіється у зотлінне, устає у нетлінні…"[27]
1.VIII.1993–15.XII.1994.
Конча–Озерна
ПРИМІТКИ
1
Китайська книга "Шицзин" уложена Конфуцієм 2,5 тисячі років тому з пісень і гімнів, що походять з часів міфічного китайського імператора Фу Сішу (3468 р. до н. е.).
2
"Прекрасна мельничиха": "Ах, сльози не примусять май зазеленіти, і тій любові, що вже вмерла, знов не розцвісти".
3
Б. Корнілов.
4
Шекспір. Антоній і Клеопатра, II, 67.
5
Арістотель.
6
М. Светлов.
7
В. Сосюра.
8
А. Малишко.
9
Б. Паскаль.
10
М. Кузмін.
11
З віршів А. Малишка.
12
З вірша В. Сосюри.
13
Шекспір. Отелло, V.
14
З поезії О. Блока "Мітинг".
15
Замороженість.
16
Ортега–і–Гассет.
17
М. Кузмін.
18
Шекспір. Гамлет, 1, 4.
19
Ф. Ніцше.
20
Мик. Шатров. Помер 1977 р. 50–літнім.
21
Ш. Бодлер.
22
Головна вулиця ділової дільниці Стамбула Бейоглу.
23
Чудово, моя мрія, жахливо, ніби вулкан…
24
Слова С. Беккета.
25
Переклад Д. Паламарчука.
26
Дякую (тур.).
27
Перше послання св. апостола Павла до коринфян, 15, 42.