– Однак ви не думали про це, сподіваюсь, коли сьогодні вранці гадали, ніби я гордий? – сказав я.
– О, ні, мастере Копперфілд, – відгукнувся Урія. – Повірте моєму сумлінню, мастере Копперфілд, зовсім ні. Це мені й на думку не спадало. Ми люди нікчемні, вбогі, і зовсім не треба бути гордим, щоб гребувати нами. Ми ж бо добре знаємо свою вбогість.
– Ви, здається, дуже пильно вивчаєте юриспруденцію останнім часом, – зауважив я, щоб змінити тему розмови.
– Я читаю, мастере Копперфілд, ви маєте рацію. Але хіба це можна назвати вивчанням? – смиренно відповів Урія. – Годинку-другу ввечері, та й то уривками – яка тут наука? Я все вивчаю містера Тідда.
– Це, здається, важкувата книжка?
– Для мене важка час від часу, – відповів Урія, – але не знаю, чи здалась би вона важкою для обдарованої людини.
Потім він почав стукотіти по підборіддю кістлявими пальцями своєї правої руки і додав:
– Бачите, мастере Копперфілд, у містера Тідда є деякі вислови, – латинські слова й терміни – що дуже важкі для читача з моїми вбогими здібностями.
– А ви хотіли б вчитися латини? – жваво відгукнувся я. – Я готовий вас навчати з задоволенням, бо ми вивчаємо латину.
– О, спасибі, мастере Копперфілд, – відповів він, похитуючи головою. – Це дуже мило з вашого боку робити мені таку пропозицію, але я занадто нікчемна особа, щоб прийняти її!
– Що за дурниці, Уріє!
– Та ви вже пробачте мені, мастере Копперфілд. Я дуже вам вдячний, і мені надзвичайно хотілося б учитись латини, але я занадто усвідомлюю свою нікчемність і вбогість. І так уже досить на світі людей, які ладні затоптати мене в болото, що ж буде, коли я ще надумаю ображати їхні почуття, набуваючи знань. Наука не для мене. Такі люди, як я, мусять знати своє місце. Коли вони хочуть посуватися вперед у житті, то повинні посуватися смиренно, мастере Копперфілд!
Ніколи ще рот його не розтулявся так широко, й зморшки на його щоках ніколи не були такими огидними, як у цю хвилину, коли він висипав усі ці істини, весь час вигинаючись і похитуючи головою.
– Мені здається, що ви помиляєтесь, Уріє, – сказав я. – Насмілюся припустити, що міг би вас навчити дечого, коли б ви тільки захотіли вчитись.
– О, щодо цього в мене сумнівів нема, мастере Копперфілд, – відповів він, – жодних сумнівів! Але ви самі не вбогі, і, мабуть, не можете добре зрозуміти вбогих і нікчемних людей. Я не хочу гнівати своїх ближніх тим, що матиму деякі знання. Ні, дякую вам. Я для цього занадто вбогий! Ось моя вбога хатина, мастере Копперфілд!
Ми ввійшли у низьку старомодну кімнату, двері з якої відчинялися просто на вулицю, і знайшли там місіс Гіп, яка була справжньою подобою Урії, тільки в зменшеному розмірі. Вона прийняла мене з усіма ознаками крайньої смиренності та попросила в мене дозволу поцілувати свого сина, зазначивши, що при всій своїй мізерності вони щиро люблять одне одного, а це, як вона сподівалася, не може образити будь-кого. То була дуже пристойна кімната, – напіввітальня, напівкухня, – але зовсім не затишна. Чайне приладдя стояло на столі, а на плиті кипів чайник. Стояв там комод із шухлядками та письмовою стільницею, на якій Урія Гіп писав чи читав увечері. Була тут синя торбина Урії, з якої стирчали ділові папери. Було там кілька книжок, які належали Гіпові, на чолі з "Практичними настановами" Тідда. У кутку стояв буфет з посудом, а біля нього – кілька стільців. Меблі взагалі були звичайні, і кожна їхня частина не являла собою нічого незграбного, але в цілому складали вони щось неприємне та незатишне.
Бажаючи, очевидно, довести свою смиренність і вбогість, місіс Гіп усе ще була в чорному вбранні. Хоч багато років минуло від того часу, як помер містер Гіп, вона все ще носила жалобу. Винятком був тільки яскравий очіпок місіс Гіп; але всі інші деталі її вбрання були такі ж чорні, як і в перші дні після смерті її чоловіка.
– Цей день, мій Уріє, назавжди буде записаний на скрижалях нашої пам'яті, – сказала місіс Гіп, готуючи чай, – день, коли до нас завітав мастер Копперфілд.
– Я вже казав, що ви будете такої думки, мамо, – підтвердив Урія.
– Коли б могла я бажати, щоб батько був із нами, – зазначила місіс Гіп, – то найперше задля того, щоб він посидів у товаристві мастера Копперфілда сьогодні ввечері.
Я був збентежений цими похвалами, але водночас мені приємно було почуватися почесним гостем, тому я вирішив, що місіс Гіп – дуже люб'язна дама.
– Мій Урія, – продовжувала місіс Гіп, – довго чекав на цей візит, сер. Він побоювався, що наша вбогість може перешкодити вам прийти сюди, і я поділяла його побоювання. Вбогі ми й смиренні, вбогими й смиренними були ми завжди, вбогими і смиренними залишимося ми навіки.
– Я впевнений, що це не обов'язково, мем, – сказав я, – якщо тільки вам це не подобається.
– Спасибі, сер, – відказала місіс Гіп. – Ми знаємо своє місце і вдячні за те, що маємо!
Місіс Гіп поволі наблизилася до мене, Урія поволі сів проти мене, і ось вони шанобливо запропонували мені найдобірніші страви на столі. Щоправда, великого добору не було в цих стравах, але я зважав на добрі наміри хазяїв, на їхню нечувану увагу до мене. Якось почали вони балакати про бабусь, і я розповів їм про свою; завели розмову про батьків і матерів, і я розповів їм про моїх; раптом місіс Гіп згадала про вітчимів, і я почав їй розповідати про свого; щоправда, тут я зупинився, бо бабуся моя радила мені мовчати про це. Однак хіба може ніжний корок протистояти двом коркотягам, хіба може ніжний зуб протистояти двом дантистам, а маленький воланчик – двом ракеткам? Хіба міг я протистояти Урії та місіс Гіп? Вони робили зі мною, що їм хотілося, вони витягали з мене відомості, яких я зовсім не хотів розповідати. І робили вони це так упевнено, що мені навіть соромно згадати. Тим більше соромно мені, що в пориві юнацької відвертості я навіть пишався їхньою увагою та відчував себе справжнім опікуном шанобливих хазяїв.
Вони дуже любили одне одного, в цьому не було сумніву. Це справило на мене враження, природна річ. Але спритність, з якою один підхоплював те, що говорила інша – це вже було не від природи, а від мистецтва, і цьому я не міг нічого протиставити. Коли нічого вже не можна було витягти з мене відносно мене самого (бо я мовчав, як риба, про життя за часів Мердстона й Грінбі та про свою мандрівку), вони почали говорити про містера Вікфілда та про Агнес. Урія кинув м'яч до місіс Гіп, місіс Гіп підхопила м'яч і повернула його Урії. Урія затримав його трохи, потім знову перекинув до місіс Гіп, і таким чином перекидали вони м'яч, поки я вже зовсім неспроможний був стежити за ним і цілком заплутався. Та й сам м'яч увесь час змінювався. Спочатку то був містер Вікфілд, потім – Агнес, потім – благородство містера Вікфілда, потім – моє захоплення Агнес; потім – обсяг справ містера Вікфілда, його кошти, потім – наше домашнє життя після обіду; потім – вино, яке пив містер Вікфілд, причини, з яких він пив, і шкодування, що він п'є забагато; то те, то інше, то все разом. І хоч увесь час я говорив не дуже часто, лише іноді підбадьорював їх, щоб вони не надто вбивалися своєю вбогістю і честю мого товариства, – а втім, я повсякчас помічав, що починаю розповідати речі, про які мені не слід було говорити. Бачив це я з того, як посіпувалися тонкі ніздрі Урії.