– Гей! – проказала моя бабуся після довгої мовчанки.
Я глянув на неї і якнайшанобливіше зустрів її гострий світлий погляд.
– Я написала до нього, – вела вона далі.
– До?..
– До твого вітчима. Я надіслала йому листа, написавши, що мушу потурбувати його, або ж ми обоє зазнаємо лиха, хай буде він певний.
– А він знає, де я, бабусю? – стривожено спитав я.
– Я йому про це написала, – відповіла бабуся, кивнувши головою.
– Чи ж мене… віддадуть... йому? – пролепетав я.
– Не знаю, – відказала бабуся. – Побачимо.
– О! Що мені робити, – вигукнув я, – коли доведеться повернутися до містера Мердстона?
– Я не знаю нічого про це, – сказала моя бабуся, похитуючи головою. – Принаймні нічого не можу сказати. Побачимо!
По цих словах я зовсім занепав духом, наче важкий камінь ліг мені на серце. Бабуся нібито перестала звертати на мене увагу. Оперезавшись грубим фартушком, вона заходиласяь мити чашки, потім розставила їх на таці, склала скартертину, покликала Дженет і наказала прибрати зі столу. Далі, натягнувши рукавички, вона озброїлася маленькою щіткою, стала збирати зі столу хлібні крихти, доки не залишилося жодної, навіть мікроскопічної плямки, й почала витирати меблі, що на них і без того не було й пилинки. Задоволена цією роботою, вона склала фартушок і рукавички, дбайливо згорнула їх і поклала до шафи на їхнє постійне місце. Потім поставила свою робочу скриньку на стіл, біля відчиненого вікна, і заходилася працювати, закрившись від сонця зеленим віялом.
– Хотіла б я, щоб ти пішов нагору, – сказала бабуся, протягуючи нитку в голку, – передав би привіт від мене містерові Діку і сказав, що я буду щаслива знати, як просувається його робота над мемуарами.
Я поспішно підвівся, щоб виконати це доручення.
– Очевидно, – сказала бабуся, глянувши на мене так само пильно, як дивилася на голку, коли протягала нитку, – очевидно, ти гадаєш, що містер Дік – це скорочене ім'я, га?
– Вчора мені здалося, що це таки скорочене ім'я, – визнав я.
– Ти не думай, що він не мав повного імені, – поважно мовила бабця, – Беблі... містер Річард Беблі – ось справжнє ім'я цього джентльмена.
Я збирався вже обіцяти, зважаючи на свою юність і відчуваючи провину через попередню фамільярність, що зватиму віднині містера Діка цим повним справжнім ім'ям, проте бабуся попередила мене:
– Але не називай його так, що б там не було; він терпіти не може цього імені. Така вже в нього особливість. Хоч як на мене, не така вже дивна особливість: його так сильно образив чоловік із цим ім'ям, що цього досить, аби довіку його ненавидіти, бог свідок. Містер Дік – так його звуть тут і так його зватимуть усюди, куди б він не поїхав. А проте він нікуди не їздить. Отож пильнуй, дитинко, не називай його ніколи інакше, ніж містер Дік.
Я обіцяв так і робити й пішов нагору передати доручені мені слова. Дорогою я міркував, що коли містер Дік впродовж усього ранку працював так само старанно, як тієї хвилини, коли я проходив повз його відчинені двері, йдучи снідати, то, без сумніву, мемуари посунулися вперед чимало. Я справді побачив його за роботою: він писав величезним пером, схиливши голову майже на самий папір. Він так заглибився у свою роботу, що я мав достатньо часу роздивитися в кутку кімнати величезного паперового змія, купу зім'ятих рукописів, безліч пер і з дюжину великих пляшок з чорнилом. Нарешті містер Дік помітив мою присутність.
– Га! Феб! – мовив він, відкладаючи перо. – Як справи в світі? От що я вам скажу, – додав він пошепки, – не хотів я про це говорити, але це... – тут він поманив мене й притулив губи щільно до мого вуха, – це божевільний світ! Божевільний, наче бедлам, хлопче! – сказав містер Дік, нюхнувши тютюну з круглої табакерки, що стояла на столі, і щиро розсміявся.
Не наважуючись висловлювати свою думку з цього приводу, я передав йому доручення бабусі.
– Гаразд, – відповів містер Дік, – передайте їй привіт від мене і скажіть, що я... здається, мені пощастило зробити дещо. Саме так, здається мені, що я зробив дещо, – додав він, проводячи рукою по своєму сивому волоссю і невпевнено поглядаючи на рукопис. – Ви вчилися в школі?
– Так, сер, – відповів я, – але недовго.
– А чи пригадуєте ви дату, – спитав містер Дік, глибокодумно поглядаючи на мене й підводячи перо, щоб занотувати мою відповідь, – коли королю Карлу Першому відрубали голову?
Я відповів, що, як не помиляюся, це трапилося тисяча шістсот сорок дев'ятого року.
– Отож, – відказав містер Дік, чухаючи пером за вухом і недовірливо поглядаючи на мене. – Так і в книжках написано. Але не вірю, щоб це була правда. Бо ж коли це трапилося так давно, то як могли люди зробити цю жахливу помилку – відтявши йому голову, перекласти з неї трохи клопоту в мою?
Я був дуже здивований цим питанням, але не міг дати жодних нових відомостей з цього приводу.
– Це дуже дивно, – вів далі містер Дік, сумно поглядаючи на рукопис і знову проводячи рукою по волоссю. – Я ніколи не міг розв'язати це питання. Досі ця обставина залишається незрозумілою. Але нічого, нічого! – сказав він, збадьорившись. – Часу в нас удосталь! Передайте мій привіт міс Тротвуд, робота моя посувається вперед справді дуже добре.
Я вже збирався піти геть, коли він звернув мою увагу на повітряного змія.
– Як вам подобається цей змій? – спитав він.
Я відповів, що то прегарний змій. Футів, мабуть, зо сім заввишки, гадав я.
– Це я його зробив! Ми підемо й запустимо його разом з вами, – сказав містер Дік. – А бачите це?
Містер Дік показав, що змій обклеєний був рукописом. Рукопис цей був дбайливо вкритий дрібним, але чітким почерком. Мені здалося, що слова про голову Карла Першого повторювалися там кілька разів.
– Мотузок тут довгенький, – сказав містер Дік, – і коли змій залітає високо, то він далеко заносить з собою історичні факти. Я користуюся цим засобом, щоб розповсюджувати важливі відомості. Не знаю, куди вони потраплять. Це залежить від багатьох обставин: від напряму вітру і так далі; але все одно я користуюся цим.
Обличчя його було таке миле, приємне і шанобливе, і водночас таке щире і доброзичливе, що я не розумів, чи він жартує зі мною. Тому я розсміявся, він теж розсміявся, і ми розлучилися щирими друзями.