Я біг за ним так прудко, як тільки міг. Але мені вже не вистачало духу кричати, та я й не насмілювався кричати, коли б і міг. За півмилі я принаймні двадцять разів мало не потрапив під копита коней. Іноді я губив його з очей, іноді знову бачив його, знову кричав йому, раз у раз били мене візники батогами, гримали на мене, перекидали в багнюку; але я знову схоплювався, падав у чиїсь обійми, стрімголов біжучи, натикався на стовпи. Нарешті, знесилений спекою і переляком, і думаючи, чи не женеться за мною зараз половина всього Лондона, я залишив молодого чоловіка – хай він їде, куди йому заманеться, з моєю скринею й грошима. Задихаючись і плачучи, але не зупиняючись, попростував я до Грінвіча, звідки, як мені відомо було, простягався Дуврський Шлях.
Ідучи до своєї бабусі, міс Бетсі, мав я в цьому світі майна не набагато більше, ніж у ту ніч, коли моя поява на світ завдала їй такого клопоту.
XIII. Наслідки моєї ухвали
Хтозна, мабуть, я був такий навіжений, що планував бігти всю дорогу до Дувра, коли припинив переслідування юнака з віслюком і вирушив до Грінвіча. Що б там не було, незабаром я прийшов до тями і зупинився на Кентському Шляху, перед терасою, де посередині басейну якесь кам'яне опудало сурмило в ріг. Тут я сів біля ґанку на нижніх східцях, уже зовсім виснажений останніми зусиллями. Задихаючись, я не міг навіть плакати про втрату моєі скрині й півгінеї.
Було вже темно. Я почув, як годинник б'є десяту, і вирішив відпочити. На щастя, то була літня ніч, і погода стояла чудова. Віддихавшись і позбувшись неприємного подразнення в горлі, я підвівся і пішов далі. Незважаючи на мою невдачу, я і не думав повертатися. Навряд чи спала б мені така думка, хоч нехай би на Кентському Шляху лютувала альпійська хуртовина!
Але мене дуже турбував мій матеріальний стан – я мав лише три півпенсовики (і то дивно, як могли вони залишитися в моїй кишені у суботу ввечері). Я почав собі уявляти газетні звістки про те, як за день чи два знайдуть мене мертвим під якоюсь копицею. Понуро посувався я вперед, так швидко, як тільки міг. Раптом я опинився перед крамничкою, на якій була вивіска, що тут купують чоловічі й жіночі костюми і дають найкращу ціну за лахміття, кістки і старий кухонний посуд. Хазяїн цієї крамниці сидів перед дверима в самій сорочці і палив. Безліч сюртуків і штанів звисало з низької стелі, освітлені тільки двома мерехтливими свічками. Можна було подумати, дивлячись на нього, що він з помсти повісив усіх своїх ворогів і тепер утішається плодами своєї перемоги.
Мій останній досвід у справах містера й місіс Мікоубер підказав мені, що тут можна знайти спосіб якось покращити своє злиденне становище. Я завернув до найближчого завулка, зняв з себе жилет, дбайливо згорнув його, поклав під пахву та повернувся до дверей крамниці.
– Якщо не маєте нічого проти, сер, – сказав я, – то я хочу продати це за слушну ціну.
Містер Доллобі – мабуть, так його звали, бо це ім'я написане було на вивісці – взяв жилет, поклав свою люльку на поштову скриньку при дверях, увійшов до крамниці разом зі мною, зняв пальцем нагар зі свічок, поклав жилет на прилавок, оглянув з усіх боків, потримав перед світлом, знову оглянув і нарешті мовив:
– Що ж ви хочете за оцю маленьку жилетку?
– О! Ви самі краще знаєте ціну, сер, – скромно відповів я.
– Я не можу бути водночас покупцем і продавцем, – сказав містер Доллобі. – Назвіть свою ціну за цей маленький жилет.
– Може, вісімнадцять пенсів? – натякнув я, повагавшись трохи.
Містер Доллобі згорнув жилетку і віддав її мені.
– Я пограбував би свою сім'ю, – сказав він, – коли б заплатив хоч дев'ять пенсів.
Це було дуже неприємно. Мені, цілком сторонній людині, доводилося просити містера Доллобі пограбувати свою сім'ю заради мене. Проте я нічого не міг вдіяти і сказав, що згоджуюся на дев'ять пенсів, якщо він хоче. Містер Доллобі, побурчавши, дав мені дев'ять пенсів. Я побажав йому доброї ночі й вийшов з крамниці, збагатівши на цю суму й збіднівши на жилетку. Але коли я застібнув куртку на всі ґудзики, то відсутність жилетки ставала майже зовсім непомітною.
Та я досить виразно передбачав, що слідом за цим маю розлучитися з курткою й цілком імовірно, що прийду до Дувра не інакше, як у самій сорочці та штанцях. Мені ще пощастить, коли я дійду навіть у такому одязі. Але це не дуже бентежило мене. Аби дійти! З дев'ятьма пенсами в кишені я не замислювався над труднощами свого стану. Тільки згадка про юнака з віслюком та думка про велику віддаль до Дувра трохи непокоїли мене.
У мене з'явився план, де перебути ніч, і я негайно заходився його здійснювати. Я вирішив переночувати за стіною Салем-Гаузу, в тому кутку, де зазвичай стояла копиця сіна. Я уявляв себе в якомусь сенсі у товаристві, бо хлопці та спальня, де я так часто провадив свої оповідання, були тепер зовсім поруч, хоч хлопці не здогадуються про мою присутність, і спальня не дасть мені притулку в своїх стінах.
То був важкий день, і я, майже зовсім виснажений, дістався нарешті до Блекгітса. Важкенько було мені знайти Салем-Гауз; але я знайшов його, знайшов і копицю в кутку й ліг під нею; спочатку я обійшов стіну і, глянувши на вікна, переконався, що всюди темно і все спокійно. Ніколи не забуду важкого почуття самотності, коли я вперше переспав ніч без даху над головою.
Я заснув, як, мабуть, заснули багато інших вигнанців, що від них були замкнені двері, і що на них гавкали пси цієї ночі. І мені приснилося, ніби я лежу на своєму ліжку в школі й розповідаю повісті хлопцям, що скупчилися навколо мене. Але я сидів, а не лежав, й ім'я Стірфорса було на моїх вустах, коли, раптом прокинувшись, я очманіло глянув на зорі, що блищали й сяяли наді мною. Як згадав я, де сиджу цієї нічної години, то якесь дивне почуття опанувало мене. Зляканий, – не знаю вже чим, – я підвівся й зробив кілька кроків уперед. Але слабке мерехтіння зірок і бліде світло в тій частині неба, звідки сходить день, змусили мене отямитись і повернутися на своє місце. Очі мої були налиті свинцем, я знову ліг на сіно і спав, – хоч і відчував холод крізь сон, – аж доки тепле проміння сонця і дзвоник в Салем-Гаузі не збудили мене. Коли б міг я сподіватися, що Стірфорс усе ще там, то постарався б знайти слушну хвилинку побалакати з ним сам на сам; але я знав, що він мав би давно залишити цей заклад. Тредльс, мабуть, ще був тут, але я не міг довіритися йому, хоч добре знав його м'яке серце і готовність до будь-яких послуг. Отже, тієї ж години, коли хлопці містера Крікля прокинулись, я пройшов повз стіну школи і вибрався на великий Дуврський Шлях. Колись ми часто гуляли по ньому у вільні від навчання години: чи могло мені тоді спасти на думку, що я опинюся колись безпритульним мандрівником на цьому шляху.