– Джейн Мердстон, облиште це мені, будь ласка. Повторюю, Девіде, молодь повинна в цьому світі діяти, а не нидіти і байдикувати. Це особливо стосується юних хлопців твоєї вдачі, яка потребує великих поправок. Найкраща послуга такому хлопцеві – змусити його призвичаїтися до трудового життя, зігнути і зламати його характер.
– Бо впертість нам не потрібна, – мовила його сестра. – Її треба подолати. I вона мусить бути подолана! Буде подолана!
Він глянув на неї напівсхвально, напівдокірливо і вів далі.
– Мабуть, ви знаєте, Девіде, що я не багатій. Принаймні ви знаєте це відтепер. Ви вже дістали деяку освіту. Освіта коштує багато, та навіть коли б ні, і коли б я мав змогу вам її надати, я певен, що для вас не корисно бути в школі. Перед вами відкривається боротьба зі світом, і що скоріше ви почнете її, то краще.
Мабуть, тоді мені спало на думку, що я вже її почав, як то не прикро. А тепер я думаю, що може, ще ні.
– Ви щось чули про контору? – спитав містер Мердстон.
– Контору, сер? – повторив я.
– Про контору Мердстона й Грінбі, торгівля вином, – відповів він. Мабуть, вигляд у мене був збентежений, бо він поспішно продовжував:
– Ви чули розмову про контору або про підприємство, або про льохи, або про пристань, про щось таке?
– Здається, я чув про підприємство, сер, – сказав я, пригадуючи невиразні відомості про засоби існування їх із сестрою. – Але не знаю коли.
– Це байдуже, коли! – відказав він. – Містер Квіньйон керує цим підприємством.
Я шанобливо глянув на містера Квіньйона, який все ще дивився у вікно.
– Містер Квіньйон каже, що це підприємство дає роботу кільком хлопцям, і він не бачить жодних підстав, чому не могло б воно на таких самих умовах запропонувати роботу й вам.
– У хлопця немає, – зазначив містер Квіньйон глухим голосом, наполовину повертаючись до нас, – жодних інших перспектив, Мердстоне.
Містер Мердстон, зробивши нетерплячий, навіть розгніваний жест, закінчив, не зважаючи на слова містера Квіньйона:
– Ось які ці умови: ви зароблятимете достатньо, щоб забезпечити собі харчі та кишенькові гроші. За квартиру, яку ми вже винайняли, платитиму я. Так само і за прання вашої білизни.
– За моїми кошторисами, – втрутилась його сестра.
– Вас забезпечуватимуть також одягом, – сказав містер Мердстон, – бо ви будете неспроможні найближчим часом купувати його собі сам. Отже, тепер ви їдете з містером Квіньйоном до Лондона, Деві, щоб почати життя власним коштом.
– Коротко кажучи, вам забезпечили всі умови, – зазначила його сестра, – тож, будь ласка, виконуйте свої обов'язки як слід.
Хоч я добре розумів, що мета всієї цієї сцени була позбутися мене, я точно не пригадую, чи сподобалося мені це, чи налякало. У мене лишилося враження, що я не второпав і вагався між протилежними відчуттями. Та я й не мав часу привести до ладу свої думки, бо містер Квіньйон мав їхати вранці.
Гляньте на мене – вранці, у зношеному білому маленькому капелюсі, оповитому чорним крепом на знак жалоби за моєю матір'ю, в чорній куртці, в штанцях з грубого смугастого вельвету, що їх міс Мердстон вважала найкращою бронею для ніг, з усім своїм майном, що помістилося в маленьку скриньку, – самітна, всіма забута дитина (так мала б висловитися місіс Геммідж) у поштовій кареті, що відвозить містера Квіньйона до лондонського диліжанса в Ярмуті. Дивіться, як будинок і церква зменшуються, віддаляючись, як могилу під деревом заступають інші речі, і не височить уже шпиль над старим майданчиком для моїх ігор, і небо – порожнє.
XI. Я починаю жити власним коштом, і це мені не подобається
Тепер я добре знаю світ і майже втратив здатність дивуватися будь-чому; але навіть і тепер я не розумію, як мене, такого юного, могли так легко кинути напризволяще. Я був дитиною виняткових здібностей, дуже спостережливою, спритною, старанною, ніжною, вразливою фізично й душевно, і мене вкрай дивує, що ніхто й пальцем не ворухнув заради мене. Але так воно і було; і я, десятирічне хлоп'я, став маленьким працівником на службі у Мердстона і Грінбі.
Склад Мердстона і Грінбі стояв біля річки, в районі Блекфраєрс. Тепер це місце перебудовано, але тоді то був останній будинок на вузькій вулиці, що оминала пагорб і спускалася до річки; у кінці вулиці було кілька східців, з яких можна було сідати в човни. Будинок був ветхий і мав власну пристань, під час припливу його оточувала вода, під час відпливу – багнюка; і згори до низу він був повний щурів. Дерев'яні кімнати, обезбарвлені столітнім брудом і кіптявою, зотлілий паркет і сходи, писк і верещання старих сірих щурів у льохах, бруд та іржа – ці речі в моїй голові наче не з давноминулих років, а я бачу їх наживо. Вони стоять перед очима такі самі, як у ту лиху годину, коли я вперше опинився в цій установі, тримаючись тремтячою рукою за руку містера Квіньйона.
Мердстон і Грінбі торгували з різними купцями, але найважливішою галуззю їхньої торгівлі було постачання вина й горілки певним транспортним суднам. Я забув тепер, куди головним чином ішли ті кораблі, але, очевидно, деякі з них подорожували до Східної і Західної Індії. Від тієї справи вони мали величезну кількість порожніх пляшок. Кілька чоловіків і хлопців мусили переглядати ці пляшки проти світла, відкидати геть надбиті, полоскати й мити цілі. Коли порожніх пляшок не ставало, треба було клеїти етикетки на повні пляшки, затикати їх корками, запечатувати корки сургучем, пакувати готові пляшки в ящики. Я був одним з хлопців, що займалися цим.
Хлопців було троє, а разом зі мною – четверо. Моє робоче місце було в кутку складу, де містер Квіньйон міг бачити мене, коли йому заманеться підвестися зі свого стільця в конторі й глянути крізь вікно над столом. Сюди, в перший ранок мого життя власним коштом, покликали найстаршого з хлопців, щоб він показав мені мою роботу. Звали його Мік Вокер, на ньому був подертий фартух і паперовий ковпак. Він розповів мені, що його батько човняр і під час урочистого походу лордмера ходить у червоному вельветовому капелюсі. Він повідомив мене також, що нашим товаришем буде другий хлопець, якого він назвав якимсь дивним ім'ям: Розсипчаста Картоплина. Проте я з'ясував, що цей юнак не був охрещений тим іменем, а дістав його на складі – його так називали, бо обличчя в нього було бліде, як розварена картопля. Батько Картоплини був водопровідником і за сумісництвом служив пожежником в одному з великих театрів; там якісь юні родички Картоплини – очевидно, його сестрички – грали бісенят у пантомімах.