Місіс Геммідж застогнала.
– Веселіше, старенька! – гукнув містер Пеготті.
– Я відчуваю це більше, ніж будь-хто інший, – сказала місіс Геммідж. – Я – самітна, всіма забута істота, а вона, здається, – єдина людина, яка не перечить мені.
Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: "Стара!"
З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.
Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Ем'лі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.
Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Ем'лі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя – ще свіжішим, вся вона – ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.
Маленька Ем'лі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.
– О, так це ти? – промовила маленька Ем'лі.
– Але ти ж мене впізнала відразу, Ем'лі, – сказав я.
– А хіба ж ти мене не впізнав? – відповіла Ем'лі.
Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.
Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.
– Чисте тобі кошеня! – сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.
– Чистісіньке! Чистісіньке! – загукав Гем. – Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! – від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.
Безперечно, всі вони розпещували маленьку Ем'лі, і найбільше – сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.
Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Ем'лі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.
– Ах! – сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. – Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, – сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, – ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.
– Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, – відказав я, похитуючи головою, – то, мабуть, і я не почувався б сиротою.
– Добре сказано, мастере Деві! – захоплено вигукнув Гем. – Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! – тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Ем'лі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.
– А як поживає ваш приятель, сер? – звернувся містер Пеготті до мене.
– Стірфорс? – перепитав я.
– Ось воно, це прізвище, – скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. – Я знав, що це щось із нашої справи.
– Ви казали, що його звуть Радерфорс[6], – сміючись зазначив Гем.
– То й що? – відказав містер Пеготті. – Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного. То як він почувається?
– Він почувався цілком добре, коли я виїздив, містере Пеготті.
– Оце так приятель! – містер Пеготті навіть витяг люльку з рота. – Оце так приятель, на весь світ приятель. Побий мене бог, коли не любо дивитися на нього.
– Він дуже гарний, правда? – спитав я, бо серце моє розтануло від такої похвали.
– Гарний! – гукнув містер Пеготті. – Він подолає все, що… що… та не знаю, чого він не подолає. Він такий сміливий.
– Так. Такий вже в нього характер! – сказав я. – Він відважний, як лев, і ви навіть уявити собі не можете, який він щирий, містере Пеготті!
– Я теж так думаю, – сказав містер Пеготті, дивлячись на мене крізь дим своєї люльки, – що в усяких там науках він докопався до всього.
– Так, – захоплено ствердив я, – він знає все! Він напрочуд розумний!
– Оце так приятель! – пробурмотів містер Пеготті, міцно тряхнувши головою.
– Здається, йому ніщо не важко, – вів я далі, – варто йому лише глянути на урок, він його вже знає. Кращого гравця в крокет ви ніколи й не побачите. Він може віддати вам скільки завгодно шашок, і все одно легко поб'є вас.
Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: "Безперечно".
– А як він говорить, – я не міг зупинитися, – що переговорить будь-кого. І вже не знаю, що б ви сказали, коли б почули, як він співає, містере Пеготті.
Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: "Не сумніваюсь у цьому".
– I до того ж він такий шляхетний, люб'язний, благородний хлопець, – говорив я, зовсім захоплений своєю улюбленою темою, – що майже неможливо віддати йому стільки хвали, скільки він заслуговує. Мабуть, я ніколи не зможу йому досить віддячити за великодушність, з якою він опікував мене – значно молодшого й нижчого в школі, ніж він.
Швидко вів я далі цю мову, коли раптом погляд мій зупинився на обличчі маленької Ем'лі, що схилилася над столом, уважно прислухаючись, притамувавши подих. Її блакитні очі виблискували, наче дорогоцінне каміння, кров прилила до її щік. Вона була така небувало серйозна й гарна, що я здивовано зупинився; і коли я зупинився, всі вони розсміялись і глянули на неї.