Здавалося мені, що я здогадуюсь. Я міцніше пригорнув до себе дружину мою, яка так давно любила мене.
– Вона сказала, що звертається до мене з останнім проханням і лишає мені свою останню волю.
– І то було...
– Щоб тільки я зайняла це вільне місце.
І Агнес схилила голову мені на груди і заплакала, і я заплакав разом з нею, хоч ми й були такі щасливі.
XXV. Гість
Все, що я хотів розповісти, вже майже закінчено, але є ще один випадок, незабутній для мене; я часто згадую його з захватом; і без цього епізоду одна з ниток у витканому мною павутинні лишилася би висіти в повітрі.
Слава і добробут мої зростали, сімейні радощі мої були безмежні, і я прожив у шлюбі десять щасливих років. Одного весняного вечора ми з Агнес сиділи біля каміна в нашому лондонському будинку, а троє наших дітей грались у цій кімнаті, коли мені сказали, що якийсь незнайомець бажає бачити мене.
Його спитали, чи він прийшов у справах, але він відповів, що ні. Він прийшов, щоб мати задоволення побачитися зі мною, і прийшов здалека. Був він старий, як сказав мій слуга, і скидався на фермера.
Це здалося моїм дітям загадковим. До того ж це нагадувало їм початок улюбленої казки, яку розповідала їм Агнес – у казці цій з'являлася стара зла чарівниця в плащі, яка ненавиділа всіх. Отже, малята перелякались. Один з наших хлопчиків сховав голову на колінах у матері, маленька Агнес (наша старша дитина) залишила замість себе ляльку на кріслі, а сама сховалася біля вікна за гардинами і раз у раз виставляла звідти свої золоті кучері, тривожно вичікуючи, що буде далі.
– Проведіть його сюди, – сказав я.
Незабаром з'явився, затримавшись у темних дверях, кремезний сивий старий. Маленька Агнес зацікавилася його виглядом і вибігла йому назустріч, а я не встиг як слід розглянути його обличчя, коли дружина моя скочила з місця і радісно скрикнула, що це містер Пеготті!
То справді був містер Пеготті. Він був тепер старий, але рум'яний, бадьорий і міцний. Коли скінчилася радісна метушня, він сів перед каміном, посадив собі на коліна дітей, і я дивився на його обличчя у відблисках вогню. Він здавався мені таким дужим і міцним, і водночас таким гарним, яким я його ніколи раніше не бачив.
– Мастере Деві, – сказав він, і це давнє ім'я знайомим голосом так приємно пролунало для мого слуху. – Мастере Деві, в щасливу годину бачу я вас ще раз, з вірною вашою дружиною.
– Справді щаслива година, старий друже! – сказав я. – А оці красунчики, – сказав містер Пеготті, – справжнісінькі квіточки! А пам'ятаєте, мастере Деві, ви були не вищі за найменшого з них, коли я вперше побачив вас. Тоді й Ем'лі була не більшою, і наш бідолашний хлопець був-таки справді хлопчиком.
– Час змінив мене більше ніж вас, – сказав я. – Але цим пустунам час іти спати. Жоден будинок в Англії, крім цього, не заслужив честі дати вам притулок, тому скажіть мені, куди послати по ваш багаж (цікаво знати, чи є серед ваших речей стара чорна торбинка, що так багато подорожувала?), і тоді, за склянкою ярмутського грогу, ми побалакаємо про те, що сталося за ці десять років.
– Ви приїхали самі? – спитала Агнес.
– Так, леді, – сказав він, цілуючи їй руку. – Сам-один.
Ми посадили його між нами і не знали, як ще краще приголубити; прислухаючись до його знайомого голосу, я уявляв собі, що старий усе ще продовжує свої довгі мандри, шукаючи свою милу племінницю.
– Багатенько води переплив, – сказав містер Пеготті, – а лишатися зможу всього кілька тижнів. Але вода (а особливо солона) не новина для мене; і в щасливий час я прибув до вас... Та це ж вірші, – зауважив містер Пеготті, сам здивувавшись. – А я ж таки й не збирався віршувати.
– Невже ви так швидко збираєтесь їхати назад, за тисячі миль? – спитала Агнес.
– Так, леді, – відповів він. – Я це перед від'їздом обіцяв Ем'лі. Бачте, я не молодію з роками, і коли б не вирушив тепер у цей далекий шлях, то, мабуть, ніколи б мені не пощастило цього зробити. А я завжди мав думку, що мушу поїхати і подивитися на мастера Деві та на вас саму, як ви квітнете і які ви щасливі. Бо скоро я вже буду занадто старий.
Він дивився на нас, ніби ніяк не міг наситити нами свої очі. Агнес, сміючись, відгорнула кілька сивих пасом його волосся, щоб він міг краще розглянути нас.
– А тепер розкажіть нам, – попросив я, – усе про ваше життя-буття.
– Про наше життя-буття, мастере Деві, – відповів він, – розповідати недовго. Йшло в нас усе гаразд і щастило нам дуже. В усьому нам щастило. Працювали ми таки добре, і спочатку, звичайно, жилося нам важкенько, але в усьому нам щастило. Овечок розвели, рогату худобу, і за що б ми не бралися, все у нас ішло, як по писаному. Мабуть, якесь благословення було над нами, – сказав містер Пеготті, побожно схиляючи голову, – і справи наші процвітали. Успіхів чекати було недовго. Учора не вийшло, то вийде сьогодні. А коли не сьогодні, то вийде завтра.
– А як Ем'лі? – спитали Агнес і я в один голос.
– Після того, леді, як ви її залишили, Ем'лі спочатку сумувала і журилася дуже, але щоразу біля нашого намету в лісі згадувала вас у своїх вечірніх молитвах. З вами, мастере Деві, якщо пригадаєте, ми попрощалися на сході сонця. Це дуже добре й розумно, що ви приховали від нас ту жахливу таємницю. Ем'лі навряд чи пережила б її, коли б дізналася... Та що й казати, журилася вона, бідолашна, жахливо, аж серце розривалося, дивлячись на неї. Але були на борту бідні люди, які захворіли, і вона доглядала їх. Були й діти в нашій компанії, і за ними теж вона ходила. Отож вона працювала і робила деякі діла, і це допомогло їй.
– Коли ж вона вперше почула про це нещастя? – спитав я.
– Цю таємницю я приховував від неї щось із рік, – сказав містер Пеготті. – Жили ми тоді в самотньому місці, але серед прегарних дерев, і троянди вкривали нашу хатину аж до стріхи. Аж ось, коли працював я на полі, прийшов до нас мандрівник з нашого англійського Норфолка чи Суффолка, не пригадую точно. І, звичайно, ми запросили його до себе, почастували й привітали його, як слід. Так уже повелось у нашій колонії. Була в нього з собою якась стара газета, де надруковано було про бурю. Ось як Ем'лі довідалася про це. Коли я ввечері повернувся додому, вона вже знала все.