Я помітив, що багато з присутніх прикрили очі руками, немов у церкві.
– Це робить вам честь, двадцять восьмий, – сказав джентльмен в окулярах. – Цього я й міг чекати від вас. Чи маєте ви ще щось сказати?
– Сер, – відповів містер Літтімер, трохи підіймаючи брови, але не розплющуючи очей, – була одна молода жінка, яка ступила на шлях розпусти; я намагався врятувати її, але мені не пощастило. Я прошу цього джентльмена, якщо він може, сповістити цю молоду жінку від мого імені, що я прощаю їй її погане поводження зі мною і закликаю її до спокути. Чи не буде він такий ласкавий передати це?
– Я не маю жодного сумніву, двадцять восьмий, – відповів джентльмен в окулярах, – що джентльмен, якого стосується ваша мова, подібно до всіх нас, глибоко відчуває справедливість ваших слів. Ми не будемо більше затримувати вас.
– Дякую вам, сер, – сказав містер Літтімер. – Джентльмени, я бажаю вам усім доброго дня і сподіваюся, що ви й сім'ї ваші також побачать свої гріхи і спокутують їх.
По цій мові номер двадцять восьмий залишив нас, обмінявшись з Урією таким поглядом, з якого можна було зробити висновок, що вони вже знайшли зручний спосіб спілкування. Коли двері за ним зачинилися, присутні заговорили, що номер двадцять восьмий – найреспектабельніша людина і чудовий зразок в'язня.
– Ну, двадцять сьомий, – сказав містер Крікль, виходячи знову на авансцену з протеже. – Чи не можемо ми щось зробити для вас? Висловіть своє бажання.
– Я смиренно попросив би, сер, – відповів Урія, підвівши своє підле обличчя, – дозволу знову написати моїй матері.
– Це вам, безперечно, буде дозволено, – сказав містер Крікль.
– Дякую вам, сер. Я боюсь за матір. Мені здається, що вона не зовсім здорова.
Хтось необережно спитав, на що вона хвора. Але інші джентльмени, обурені такою нечемністю, зашепотіли:
– Тихіше!
– Вона хвора духом, – відповів Урія, скрививши шию в той бік, звідки почувся голос. – Я хотів би, щоб матуся моя домоглася такого стану духу, в якому перебуваю я. Ніколи не домігся б я цього стану, якби мене не привели сюди. Я хотів би, щоб і матуся була тут. Для кожного було б краще, якби його заарештували і привели сюди.
Цей висновок надзвичайно сподобався присутнім. Він, очевидно, задовольнив їх більше, ніж усе попереднє.
– Перш ніж я прийшов сюди, – вів далі Урія, глянувши на нас так, ніби хотів знищити все довколишнє, коли б міг, – я заплутався в помилках, але тепер я усвідомив їх. За цими мурами безліч гріхів. Матуся моя також має свою частку гріхів. Повсюди, за винятком цього притулку, все – гріх.
– Ви тепер цілком змінилися? – спитав містер Крікль.
– О, так, звичайно, сер! – сказав цей розкаяний грішник, що подавав такі блискучі надії.
– Ви не звернули б з благочестивого шляху, якби вийшли на волю? – спитав ще хтось.
– О, безперечно, ні, сер!
– Гаразд! – сказав містер Крікль. – Це дуже втішно. Ви зверталися до містера Копперфілда, двадцять сьомий. Чи хочете ви ще щось сказати йому?
– Ви знали мене набагато раніше, ніж я потрапив сюди і змінився, містере Копперфілд, – сказав Урія, глянувши на мене; і навіть на його обличчі я ніколи не бачив більш бридкого виразу. – Ви знали мене, коли, незважаючи на свої помилки, я був смиренним серед гордих і лагідним серед гнівних... Ви самі були розгнівані на мене, містере Копперфілд... Одного разу ви вдарили мене в обличчя, ви знаєте.
Загальне співчуття. Кілька обурених поглядів.
– Але я прощаю вам, містере Копперфілд, – сказав Урія, своїм всепрощенням блюзнірськи і жахливо порівнюючи себе… я й не наважуюсь написати, з ким. – Я прощаю всім. Не пасувало б мені тепер плекати якусь ненависть. Я щиро прощаю вам і сподіваюся, що ви надалі приборкаєте свої пристрасті. Сподіваюся, що містер В. спокутує, що спокутують міс В. і вся ця грішна орда. Тяжке випробування спіткало вас, і сподіваюся, що воно буде вам корисним, але ще краще було б, якби ви потрапили сюди. Для містера В. краще потрапити сюди, і для міс В. також. Найкраще бажання, яке я можу висловити вам, містере Копперфілд, і всім вам, джентльмени, це щоб ви всі були заарештовані і приведені сюди. Коли я думаю про свої колишні помилки і про моє теперішнє становище, то я певний, що це було б найкращим для вас усіх. Мені шкода всіх, хто ще не приведений сюди.
Він прослизнув назад до своєї камери, супроводжуваний хвалебним хором; і ми з Тредльсом відчули велике полегшення, коли двері замкнулися за ним.
У цьому каятті була така характерна риса, що я мало не спитав, за що взагалі потрапили ці люди сюди. Але, очевидно, про це вони визнавали за краще не говорити. Я звернувся до одного з двох наглядачів, які, судячи з їхніх облич, досить добре розуміли, чого була варта вся ця комедія.
– Чи знаєте ви, – спитав я, коли ми йшли коридором, – у якій мерзенності полягала остання "помилка" номера двадцять сьомого?
Наглядач відповів, що то була історія з банком.
– Він хотів обдурити англійський банк?
– Так, сер. Обман, фальшування і шахрайство. Були там замішані й інші люди. Він підбурив інших. То була детально продумана змова на велику суму. Вирок – заслання на все життя. Двадцять сьомий був найхитрішою пташкою в усій зграї та мало не викрутився, але йому це не вдалося. Банк ледве спромігся насипати йому солі на хвіст.
– А чи відомий вам злочин двадцять восьмого?
– Двадцять восьмий, – відповів мій співрозмовник, говорячи пошепки і озираючись, щоб Крікль та інші джентльмени не почули незаконного осуду невинних жертв, – двадцять восьмий, також засуджений на заслання, поступив на службу і пограбував свого молодого хазяїна на двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів грішми і коштовними речами вночі перед від'їздом за кордон. Я особливо добре пам'ятаю цю справу, бо його спіймала карлиця.
– Хто?
– Маленька жінка. Забув, як її звати.
– Може, Маучер?
– Саме вона. Він уже був сховався від переслідування і готувався втекти до Америки в білявій перуці і наліплених бакенбардах, змінивши пику так, що ви зроду не впізнали б його. Але ця маленька жінка була тоді в Соутгемптоні, зустріла його на вулиці, миттю впізнала своїм гострим оком, кинулася йому під ноги, щоб звалити, і вчепилася в нього, наче люта смерть.