Серед інших речей, які він купив собі, був костюм з клейонки і солом'яний низький капелюх з водостійким покриттям. У цьому грубому одязі, з матроською величезною трубою під пахвою, якось особливо мружачи очі і поглядаючи на небо, ніби чекаючи на негоду, він значно більше скидався на моряка, ніж містер Пеготті. Вся його сім'я, якщо можна так висловитись, озброїлася до боротьби. Місіс Мікоубер обрала найгірший і найменший зі своїх капелюшків, щільно підв'язала його на підборідді і огорнулася шаллю, зав'язавши її міцним вузлом на талії – саме так, як мене причепурила бабуся, коли я вперше з'явився до неї напіводягнений. Міс Мікоубер також приготувалася до бурі та нічого зайвого на себе не начепила. Мастера Мікоубера ледве видно було з-за найподертішої матроської сорочки, яку я будь-коли бачив, а близнята, мов консерви, стирчали у водонепроникних коробках. У містера Мікоубера і в його старшого сина рукава були трохи засукані, ніби вони чекали тільки першої команди, щоб кинутися до роботи і заспівати "Гей-йо, взялись!".
Такими ми з Тредльсом знайшли їх увечері на дерев'яних містках пристані, звідки вони стежили за переправою свого майна на корабель. Я розповів Тредльсові про страшну подію, і вона дуже вразила його. Але я міг бути певний, що він збереже таємницю, і він для того й прийшов, щоб допомогти мені в цьому. Саме тут відвів я містера Мікоубера вбік і взяв з нього слово оберігати містера Пеготті.
Сім'я Мікоуберів розташувалась у маленькій брудній ветхій таверні, що в той час стояла біля самої пристані, і деякі кімнати якої звисали над річкою, наче балкони. Сім'я емігрантів збуджувала деяку цікавість у Генгерфорді та його околицях і привертала багато спостерігачів, тому ми раді були нарешті сховатися в кімнаті. То була одна з тих дерев'яних кімнат, де під підлогою текла річка. Бабуся моя і Агнес були вже там, працьовито готуючи деякі речі з дитячого одягу. Пеготті мовчки допомагала їм, і перед нею на столі я побачив знайому робочу скриньку, рулетку і недогарок, які вже так багато встигли пережити.
Нелегко було відповідати на її розпитування, і ще важче було прошепотіти містерові Пеготті, коли містер Мікоубер привів його, що я віддав листа, і що все гаразд. Але я виконав і те, й інше, і зробив старих щасливими. Якщо на мені й помітні були сліди того, що я відчував, то в мене ж і свого лиха було досить. Отже, ніхто не міг би нічого запідозрити.
– А коли корабель відпливає, містере Мікоубер? – спитала моя бабуся.
Містер Мікоубер визнав, очевидно, за потрібне помалу підготувати до рішучої звістки чи то мою бабусю, чи то свою дружину. Він відповів, що скоріше, ніж він гадав учора.
– Ви, мабуть, на човні довідалися про це? – спитала бабуся.
– Саме так, мем, – відповів він.
– Гаразд, – сказала моя бабуся. – Отже, він відпливає...
– Мем, – відповів він, – мене повідомили, що ми неодмінно повинні бути на борту завтра до сьомої години ранку.
– Ого! – сказала моя бабуся. – Це рано. Чи так воно має бути у мореплавців, містере Пеготті?
– Так, мем. Ми з відпливом спустимося по річці. Якби мастер Деві і моя сестра завтра по обіді приїхали до Гревсенда, вони б ще раз могли попрощатися з нами.
– І ми це неодмінно зробимо, – сказав я.
– А до того часу і аж поки ми не вийдемо в море, – зауважив містер Мікоубер, багатозначно глянувши на мене, – ми з містером Пеготті будемо постійно вартувати вдвох біля нашого майна. Еммо, любове моя, – вів далі містер Мікоубер, велично відкашлюючись, – мій друг містер Томас Тредльс був такий милий, що прошепотів мені прохання дати йому привілей подбати про матеріали, необхідні для створення помірної порції того напою, який у розумі нашому невід'ємно пов'язаний зі староанглійським ростбіфом, одним словом, пуншу. За звичайних обставин я посоромився б просити у міс Тротвуд і міс Вікфілд поблажливості щодо цього, але...
– Я від себе можу тільки сказати, – перервала його мову бабуся, – що з великою приємністю вип'ю за щастя і здоров'я ваше, містере Мікоубер.
– І я теж! – мовила Агнес, посміхнувшись.
Містер Мікоубер негайно вирушив до бару, де він почувався як вдома; незабаром він повернувся з великим паруючим глечиком. Я не міг не помітити, що він очистив лимони власним складаним ножем, і ніж цей, як і личило ножеві жителя незайманих хащів, був майже у фут завдовжки. Закінчивши операцію над лимонами, він поважно витер ножик об рукав своєї куртки. Тут я помітив, що і місіс Мікоубер, і два старші члени сім'ї були озброєні такими ж грізними інструментами, а в дітей у кожного висіла своя дерев'яна ложка на міцному мотузку через плече. Містер Мікоубер щосили призвичаювався жити на морі і в диких лісах. Замість того, щоб подати пунш дружині і старшим дітям у склянках, що їх стояла у кімнаті ціла таця, він налив їм і собі у досить бридкі бляшані кухлі. І ніколи я не бачив, щоб він пив з такою насолодою, як у той вечір, коли під кінець міг покласти свій посуд у кишеню.
– Ми назавжди відмовляємося від усіх розкошів старої вітчизни, – самовдоволено сказав містер Мікоубер. – Мешканці первісних лісів не можуть, звичайно, зазіхати на витончені насолоди країни свободи.
Тут увійшов хлопець і оголосив, що містера Мікоубера чекають унизу.
– Я передчуваю, – сказала місіс Мікоубер, поставивши свій кухоль, – що це хтось з моїх родичів!
– Якщо так, моя мила, – зазначив містер Мікоубер, який завжди миттю запалювався, коли починалася розмова на цю тему, – то твій родич – хто б це не був, він, вона чи воно – змусив нас чекати досить значний час, тож, мабуть, цей родич буде ласкавий тепер почекати, коли мені буде зручно прийняти його.
– Мікоубере, – тихо сказала його дружина. – У такий час, як тепер...
– Не слід помічати всі дрібні образи, – підхопив містер Мікоубер словами Шекспіра і підвівся. – Еммо, каюсь, я винен!
– Втрачала на цьому моя сім'я, – зазначила його дружина, – а не ти, Мікоубере. Якщо мої родичі тепер помітили, що саме втрачали вони через свою власну колишню поведінку, і тепер хочуть тобі простягнути руку дружби, то не відштовхуй їх.
– Мила моя, – сказав він, – хай буде так!
– Якщо не заради них, то заради мене, Мікоубере, – додала його дружина.