Його невимушені манери і приємна простота ясно виявляли, що він усе це говорить тільки для того, щоб підбадьорити нас і дати Агнес змогу спокійно слухати про справи її батька. І все-таки це було дуже приємно.
– Отже, подивимося, – сказав Тредльс, розглядаючи папери на столі. – Підрахувавши фонди і привівши до певного ладу справи, – спершу, значну кількість тих, що були заплутані несвідомо, потім стільки ж, якщо не більше, тих, що були навмисно заплутані та фальсифіковані, – ми вважаємо безсумнівним, що містер Вікфілд міг би завершити справи і розрахуватися з інвесторами без жодних нестач.
– О, слава богу! – від усього серця скрикнула Агнес.
– Але, звичайно, – сказав Тредльс, – залишок, що його можна було б використати на прожиття (я при цьому розраховую, що самий будинок буде проданий), складає таку невелику суму... ледве чи кілька сотень фунтів стерлінгів... Отже, краще було б вирішити, чи не може він продовжити керування конторою, яку він так довго утримував. Його друзі можуть тільки радити йому; ви знаєте, тепер він вільний чинити на свій розсуд. Ви самі, міс Вікфілд... Копперфілд... я...
– Я це обміркувала, Тротвуде, – сказала Агнес, глянувши на мене, – і я відчуваю, що цього не повинно бути, цього не треба робити навіть за порадою друга, якому я така вдячна.
– Я не кажу, що раджу так чинити, – зазначив Тредльс. – Я тільки визнав за потрібне звернути увагу на це питання, не більше.
– Дуже рада чути це, – спокійно відповіла Агнес. – Такі слова дають мені надію і майже певність, що ми мислимо однаково. Любий містере Тредльс і любий Тротвуде, тато знову вільний, і його честь збережено – чого ж мені ще бажати? Я завжди мріяла, що побачу його колись звільненим від турбот, які сковують його, і тоді, присвятивши йому життя, я сподіваюся хоча б частково віддячити йому за любов і піклування. Це давно вже було вершиною моїх надій. Після його звільнення від усіх зобов'язань і відповідальності, перше моє щастя – взяти наше майбутнє на себе.
– Але чи обміркували ви, як це зробити, Агнес?
– Я часто думала про це. Я не боюся, любий Троте. Я певна успіху. Так багато людей знають мене тут і доброї думки про мене, що я певна. Можете вірити мені. У нас небагато потреб. Якщо я сама винайму наш милий старий будинок і відкрию школу, я буду корисна і щаслива.
Спокійна ясність її звучного голосу нагадала мені спочатку милий старий будинок, потім моє власне спорожніле житло, і серце моє так переповнилося почуттями, що я не міг і слова мовити. Тредльс кілька хвилин удавав, ніби шукає щось серед паперів.
– Далі, міс Тротвуд, – сказав Тредльс, – ваше майно.
– Ну, сер, – зітхнула моя бабуся. – Про це я вам скажу одне: якщо його нема – я це зможу стерпіти, якщо знайдете – буду рада одержати його назад.
– Ваших грошей, коли не помиляюсь, було вісім тисяч фунтів стерлінгів у державних паперах? – спитав Тредльс.
– Правильно! – відповіла бабуся.
– Я можу звітувати тільки за п'ять, – сказав Тредльс трохи збентежено.
– Тисяч, ви хочете сказати, – надзвичайно спокійно перепитала бабуся, – чи фунтів?
– П'ять тисяч фунтів, – сказав Тредльс.
– Саме стільки там і було, – відповіла моя бабуся. – Три тисячі я взяла. Одну я внесла за тебе в Докторську палату, мій любий Троте, а ті дві – у мене. Позбувшись головного капіталу, я вирішила не говорити про цю суму і приберегти її на чорний день. Я хотіла подивитись, як ти вийдеш зі скрути, Троте; і ти вийшов благородно – наполегливо, настійно, самовіддано. Так само й Дік. Не говоріть зі мною, бо мої нерви збуджені.
Ніхто б цього не подумав, побачивши міс Бетсі, що сиділа прямо, склавши руки; але вона завжди вміло володіла собою.
– Тоді я щиро радий оголосити, – скрикнув Тредльс, сяючи, – що ми врятували всі гроші!
– Не вітайте мене ніхто! – вигукнула моя бабуся. – Як це ви зробили, сер?
– Ви гадали, що містер Вікфілд невміло порядкував вашим капіталом? – спитав Тредльс.
– Авжеж, гадала, – відповіла бабуся. – І тому легко заспокоїлася з цього приводу. Агнес, ані слова!
– Ваші державні папери справді продані, – сказав Тредльс, – за повноваженням, зміцненим вашим підписом. Можна й не говорити, хто продавав і на чиє ім'я. Згодом цей негідник умовив містера Вікфілда і довів брехливими цифрами, що гроші ці витрачені на покриття інших недоліків та різних нестач, які необхідно було приховати від світу. Містер Вікфілд у руках цього грабіжника був уже таким слабким, що сплачував вам проценти на суми, що, як він знав, уже не існували; отже, він, на жаль, сам ставав співучасником фальшування.
– І врешті-решт весь сором узяв на себе, – додала моя бабуся. – Він написав мені божевільного листа, в якому звинувачував себе в грабунку та в нечуваній підлості. На це я одного ранку приїхала до нього, зажадала свічку, спалила листа і сказала, що як він колись спроможний буде справедливо розплатитися зі мною, то хай розплатиться, коли ж ні, то заради своєї доньки хай, принаймні, не говорить про це... Якщо хтось почне розмовляти зі мною, я негайно піду з цього дому!
Ми всі мовчали. Агнес затулила обличчя руками.
– Гаразд, мій любий друже, – знову заговорила моя бабуся. – Ви таки насправді витягли в нього ці гроші?
– Справа в тому, – відповів Тредльс, – що містер Мікоубер атакував його з усіх боків і на всяку витівку тримав напоготові новий доказ; отже, він уже не міг ніяк вислизнути. Варте уваги те, що Урія Гіп захопив ці гроші не стільки зі своєї ненажерливої жадібності, скільки з ненависті до Копперфілда. У цьому я абсолютно переконаний. Він сам заявив мені про це відверто і з неймовірним нахабством. Він сказав навіть, що сам охоче витратив би всю суму, аби завдати шкоди Копперфілду.
– Га! – вигукнула бабуся, насупивши брови і глянувши на Агнес. – А що він тепер поробляє?
– Не знаю. Він поїхав звідси, – сказав Тредльс, – зі своєю матір'ю, яка весь час тут зойкала, благала нас і, між іншим, зізнавалася. Вони поїхали одним з лондонських нічних диліжансів, і я нічого більше не знаю про Гіпа, крім того, що на прощання його злість проти мене дійшла останньої межі. Здавалося, він вважав, що мусить завдячувати мені не менше, ніж містерові Мікоуберу; за це я йому подякував, як за комплімент.