Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давіда Копперфільда (Девід Копперфільд)

Страница 248 из 290

Чарлз Диккенс

Ми всі, здається, зачаїли подих. Я певен, що Урія не дихав зовсім.

– По-перше, – читав Мікоубер, – коли розум і пам'ять містера В. з причин, які нема потреби тут наводити, послабшали і розладналися... Гіп… зіпсував і заплутав усі справи контори. Коли містер В. найменше був здатний вдаватися до справ контори... Гіп неодмінно йому щось підсовував. У таких випадках... Гіп здобував підпис містера В. на важливих документах, що їх він умів змалювати як неважливі, або просто підкладав їх. Так, приміром, він спонукав містера В. дати йому... такі повноваження розпоряджатися довіреною конторі сумою в дванадцять тисяч шістсот чотирнадцять фунтів дев'ять шилінгів і шість пенсів і вжити її на сплату вже сплачених вимог або вимог за неіснуючими зобов'язаннями і на поповнення належних іншим вкладникам сум, яких нібито не вистачало. Цим актам він завжди надавав такого вигляду, ніби причина їх полягає у власних нечесних намірах містера В., і начебто вони є наслідком власних безладних і несумлінних дій містера В., і водночас користувався ними, як засобами допікати йому і гнути його під свою владу.

– Це ви повинні будете довести, Копперфілде! – скрикнув Урія, загрозливо похитуючи головою. – Всьому свій час!

– Спитайте... Гіпа, містере Тредльс, – сказав містер Мікоубер, обриваючи читання, – хто жив у його будинку після нього? Будь ласка, спитайте.

– Цей самий блазень, він і тепер там мешкає, – зневажливо відказав Урія.

– Спитайте... Гіпа... чи мав він у цьому будинку записну книжку? – вів далі містер Мікоубер. – Будь ласка, спитайте.

Кощава лапа Урії раптом перестала скребти підборіддя.

– Або спитайте його, – додав містер Мікоубер, – чи спалював він там колись щось подібне? Якщо він скаже, що спалював, і спитає, де попіл, то вкажіть йому на Вілкінса Мікоубера, і він почує дещо не зовсім приємне!

Урочистий тріумф, з яким Мікоубер полегшив свою душу цими словами, неймовірно стривожив місіс Гіп. Вона схвильовано заверещала:

– Уріє, Уріє! Будь покірний і попроси поблажливості, мій любий!

– Мамо! – відповів він. – Чи ти замовкнеш? Ти злякалась і не тямиш, що верзеш. Будь покірний! – повторив він крізь зуби, позираючи на мене. – Я своєю покірністю давно вже зробив покірними багатьох з них.

Містер Мікоубер, елегантним рухом опустивши підборіддя в краватку, читав далі:

– "По-друге, у багатьох випадках Гіп, за моїми довідками та переконанням..."

– Ну, цим ви небагато доведете, – пробурмотів Урія, збадьорившись. – Мамо, мовчи!

– Ми подбаємо надати дещо, чим доведемо чимало і переконаємо навіть вас, сер, дуже скоро! – відповів містер Мікоубер.

"По-друге, у багатьох випадках Гіп, за моїми довідками та переконанням, при різних грошових надходженнях систематично підробляв підпис містера В. у книжках і документах; між іншим, вчинив таке фальшування, що його я можу підтвердити належними доказами. А саме таким нижчезазначеним чином, тобто..."

Містер Мікоубер знову тішився набором слів, звичайно, смішним і непотрібним, але властивим не лише йому. Я впродовж свого життя у багатьох помічав цю схильність до непотрібних слів. Це здається мені загальним правилом у всіх урочистих випадках, і на цьому заснований зміст усіх судових паперів, присяг і подібних речей. Читаючи або проголошуючи їх, люди начебто особливо тішаться, коли натраплять на ряд гучних слів, що відбивають одну і ту саму думку, як приміром – "хочу, вимагаю і бажаю", або: "залишаю, заповідаю і відказую" і так далі. Давні анафеми всі побудовані були на цьому принципі. Ми говоримо про тиранію слів, але ми самі, наче тирани, катуємо їх, ми радіємо, що в нас є запас зайвих слів, які можна вжити в урочистих випадках, і нам здається, що це надає більш вагомого значення, ще й звучить краще. Як значення лівреї нашого слуги мало турбує нас, аби лише вона блищала і впадала в очі, так і значення та потрібність слів у нас – здебільшого справа другорядна, аби ми могли вихвалятися ними; й існують люди, які від надмірного вихваляння лівреями заплутуються в борги; існують рабовласники, у яких збирається занадто багато рабів, і раби повстають. Так само, здається мені, я міг би назвати одну націю, яка накликає і ще накличе на себе безліч неприємностей єдино від того, що вживає занадто багато слів.

Містер Мікоубер читав далі, майже облизуючись:

– "…а саме таким нижчезазначеним чином, тобто: містер В. перебував у стані дуже розладнаного здоров'я, і виявлялося ймовірним та вірогідним, що смерть його може спричинитися до деяких викриттів і до скинення влади... Гіпа... над сім'єю В., – як я, Вілкінс Мікоубер, що підписуюсь нижче, гадаю (якщо тільки дочірня любов його спадкоємиці не буде таємно спонукувана не допустити законного розгляду конторських справ обох компаньйонів), зазначений... Гіп... визнав за потрібне мати в запасі боргове зобов'язання на вищезгадану суму в дванадцять тисяч шістсот чотирнадцять фунтів дев'ять шилінгів і шість пенсів з процентами, у якому сказано, ніби ця сума позичена… містерові В., щоб врятувати його від ганьби, хоч така сума насправді ніколи не існувала і не була ні позичена, ні отримана. Підпис на цьому акті, що його нібито склав містер В. і засвідчив Вілкінс Мікоубер, підроблений... Гіпом. У моєму розпорядженні записна книжка, де є багато зразків таких підробок підпису містера В. Ці зразки де-не-де пошкоджені вогнем, але їх ще можна прочитати. Документа такого я ніколи не засвідчував. А сам документ нині також у мене".

Урія схопився з місця, витяг з кишені зв'язку ключів, відімкнув у столі шухляду, але потім передумав, і, не зазирнувши в неї, знову обернувся до нас.

– Документ у мене, – повторив містер Мікоубер, урочисто оглянувши всіх нас, – тобто сьогодні вранці, коли все було написано, він був у мене, але потім я передав його містерові Тредльсу.

– Це абсолютна правда, – підтвердив Тредльс.

– Уріє, Уріє! – кричала матуся. – Будь смиренним і спробуй домовитися з ними! Я знаю, мій син буде смиренним, джентльмени, якщо тільки ви дасте йому час подумати! Містере Копперфілд, ви ж напевно знаєте, що він завжди був смиренним, сер!

Цікаво було бачити, як мати все ще трималася за стару вигадку, що її син давно вже відкинув, як непотрібну.