– Справді? – промовив містер Омер. – Скажіть йому, що я почуваюся добре і вітаю його. Мінні і Джорем на вечірці. Вони так само, як і я, раді були б побачити вас, якби тільки були вдома. Мінні взагалі не хотіла йти, бачите, "заради батька", як вона каже. Так я присягнувся, що коли вона не піде, то я з шостої години ляжу спати. І внаслідок цього, – містер Омер разом з кріслом загойдався від радості, що йому вдалася ця хитрість, – вона з Джоремом тепер на вечірці!
Я потиснув йому руку і побажав доброї ночі.
– Ще півхвилинки, сер, – сказав містер Омер. – Якщо ви підете, не побачивши мого слоника, то значить, ви найкращого не побачите. Ви ніколи ще не бачили такого! Мінні!
Дзвінкий голосок десь нагорі відгукнувся: "Я йду, діду!", і до крамниці вбігла гарненька дівчинка з довгими білявими кучерями.
– Це мій слоник, сер, – сказав містер Омер, пестячи дитину. – Сіамська порода, сер. Ну, слонику!
Слоник відчинив двері з крамниці до задньої кімнати, і я побачив, що ця кімната з деякого часу перетворена на спальню для містера Омера, якого важкенько було тягати нагору; потім вона схилила свій гарненький лобик і розсипала довгі кучері по ручці крісла містера Омера.
– Слон завжди нахиляє голову вперед, ви знаєте, сер, – сказав містер Омер, підморгуючи, – коли нападає на якусь річ. Слонику, раз! два! три!
За цією командою слоник з дивовижною для такої крихітки спритністю повернув навкруги крісло разом з містером Омером і рвучко вкотив його в задню кімнату, не зачепивши дверної рами; містер Омер неймовірно тішився цією церемонією і оглядався на мене з таким виразом, ніби це було тріумфальним завершенням усіх трудів його життя.
Погулявши ще трохи містом, я пішов до Гемового будинку. Пеготті зовсім переселилася туди, а свій будинок віддала в оренду наступникові містера Баркіса у візницькій справі. А він добре заплатив їй і за екіпаж, і за коня. Здається, та сама флегматична шкапа, на якій їздив містер Баркіс, досі ще була в роботі.
Я знайшов Пеготті в чистесенькій кухні у товаристві місіс Геммідж, яку сам містер Пеготті привів зі старого човна. Навряд чи хтось інший спроможний був би змусити її залишити цей пост. Він, очевидно, уже все розповів їй. І Пеготті, і місіс Геммідж тримали кінці фартухів біля очей. Гем щойно вийшов, щоб "зробити коло по берегу". Незабаром він повернувся і дуже зрадів, побачивши мене; та взагалі, думаю, що їм усім полегшало, коли я прийшов. Ми майже весело гомоніли і про те, як містер Пеготті збагатіє в новому краї, і про різні дива, які він почне змальовувати нам у своїх листах. Ми не згадували імені Ем'лі, але досить часто натякали на неї. Гем тримався бадьоріше за всіх.
Проте Пеготті, проводжаючи мене зі свічкою до комірчини, де на столі була приготовлена для мене книжка про крокодилів, плачучи, розповіла, що він усе такий же. Вона гадала, що серце його розбите, хоч він і сповнений мужності та ніжності, і працює старанніше й краще, ніж будь-який інший корабельний майстер на всіх доках у тутешній місцевості. Бувають години ввечері, – казала вона, – що він почне розмовляти про старе життя у будинку-човні; і тоді він згадує про Ем'лі, як про дитинку. Але ніколи не згадує про неї, як про жінку.
На обличчі його я читав, що йому хочеться поговорити зі мною віч-на-віч. Тому я вирішив наступного дня трапитися йому на дорозі, коли він повертатиметься з роботи. Обміркувавши це, я заснув. Цієї ночі, вперше після довгого часу, зняли свічку з віконця у старому човні. Містер Пеготті гойдався там у своєму гамаку, і вітер по-старому бурмотів над його головою.
Весь наступний день він був зайнятий, роблячи розпорядження щодо свого рибальського човна і снастей, пакував і відсилав до Лондона всі дрібні господарські речі, які здавалися придатними йому самому, і залишав ті, які потрібні були для місіс Геммідж. Вона цілий день не полишала його. У мене було сумне бажання ще раз подивитися на це миле старе місце, і ми умовилися, що я ввечері зійдуся з ними там. Але я влаштував справи так, щоб спочатку побачитися з Гемом.
Було легко знайти його, бо я знав, де він працює. Я зустрів його на пустинних пісках і пішов з ним назад, щоб він мав нагоду поговорити зі мною, якщо справді хотів цього.
Вираз його обличчя не обдурив мене. Ми не довго пройшли разом, як він, не дивлячись на мене, спитав:
– Мастере Деві, ви бачили її?
– Тільки якусь хвилину, коли вона була непритомна, – тихо відповів я.
Ми пройшли ще кілька кроків, і він сказав:
– Мастере Деві, ви ще побачите її, як ви думаєте?
– Це було б, мабуть, занадто боляче для неї, – сказав я.
– Я теж думав про це, – відповів він. – Так воно і було б, сер, так воно і було б.
– Але ж, Геме, – обережно сказав я, – якщо вам треба щось написати до неї на той випадок, коли не можна буде сказати, якщо ви хотіли б щось передати їй через мене, то я вважатиму це священним дорученням.
– У цьому я вам вірю. Дякую, сер, ви дуже ласкаві. Я гадаю, що хотів би їй одну річ сказати чи написати.
– Що саме?
Ми мовчки пройшли кілька кроків, а потім він сказав:
– Воно не те, щоб я їй прощав... не зовсім те, воно більше; я хотів би попросити її пробачити мені, бо я надокучав їй моєю любов'ю, іноді я думав, що якби не взяв я з неї обіцянки вийти заміж за мене, то як другові, вона мені довірилася б і розповіла, що тривожить її душу, порадилася б зі мною, і я міг би врятувати її.
Я потиснув йому руку.
– Це й усе?
– Є ще одна річ, – відповів він, – якщо тільки я зможу це висловити, мастере Деві.
Ми знову пішли мовчки і йшли довше, ніж досі. Він не плакав, коли робив перерви, які я позначаю крапками. Він тільки збирався з думками, щоб виразніше висловитись.
– Я любив її... і люблю пам'ять про неї... занадто глибоко... отже, я не можу сказати їй, що я тепер чоловік щасливий. Я міг би бути щасливим, хіба лише тоді... коли б забув її зовсім. А я боюся, що не витримаю, коли їй хтось скаже, що я справді забув її. Але якби ви... така вчена людина... якби ви змогли сказати їй щось таке, чим би змусили її гадати, що я не дуже глибоко страждаю, і що я все ще люблю її, все ще за нею сумую; щось таке, щоб вона бачила, що життя мені ще не зовсім остогидло, і що я все ще сподіваюся побачити її без сорому там, де грішникам відпускають гріхи і де втомлені відпочивають... щось таке, що б полегшило її бідолашну душу, і все ж таки не наводило б її на думку, ніби я колись можу одружитись, і ніби хтось іще може стати мені тим, чим була вона... Так я попросив би вас сказати їй це... і сказати, що я за неї молюся... за неї, що була мені така дорога!