Він замовк, і рука його цілком спокійно лежала на столі, але було в ній стільки рішучості, що вона могла б перемогти левів.
– У мене була світла думка, Троте, – сказала моя бабуся, витираючи очі, – стати хресною матір'ю твоєї сестри Бетсі Тротвуд, яка розчарувала мене; але після цього ніщо, здається, мене так не втішило б, як хрестити дитину тієї доброї неаполітанки.
Містер Пеготті кивнув головою на знак того, що розуміє почуття моєї бабусі, але він не наважився висловити свої міркування з цього приводу. Ми всі сиділи мовчки, захоплені кожен власними думками. Бабуся витирала очі і то судомно схлипувала, то сміялась і називала себе дурепою. Нарешті я заговорив:
– Ви вже все вирішили, – звернувся я до містера Пеготті, – щодо майбутнього, добрий друже? Про це навряд чи треба й запитувати.
– Цілком вирішив, мастере Деві, – відповів він, – я вже й Ем'лі про це розповів. Є багато інших країн, далеко звідси. Наше майбутнє життя там, за морем.
– Вони хочуть емігрувати разом, бабусю, – пояснив я.
– Так! – підтвердив містер Пеготті з усмішкою, сповненою надії. – Ніхто не зможе нічого закидати моїй бідолашній дівчині в Австралії. Ми почнемо там нове життя.
Я спитав, чи він уже визначив собі час від'їзду.
– Я побував у доках сьогодні вранці, сер, – відказав він. – Розвідав про кораблі. Тижнів через шість або місяців за два від'їздить туди один корабель. Я бачив його, був на борту. Ним і відпливаємо.
– Зовсім самі? – спитав я.
– Атож, мастере Деві, – відповів він. – Моя сестра, бачте, вона так любить вас і всіх ваших і так звикла думати лише про свою батьківщину, що навряд чи буде добре забрати її. До того, є ще людина, доручена її піклуванню, мастере Деві, а цього ми не повинні забувати.
– Бідолашний Гем, – сказав я.
– Моя сестриця доглядає за його господарством, мем, і він, бачте, її дуже любить, – пояснив містер Пеготті моїй бабусі. – Він іноді сідає біля неї і спокійно розмовляє, коли здається, що він і вуст не може розтулити. Бідолашний! – додав містер Пеготті, похитуючи головою. – Не так багато залишилося йому близьких на цьому світі; не можна віднімати те, що він має.
– А місіс Геммідж? – спитав я.
– Ну, скажу вам, я про це вже і так і так міркував, – відповів містер Пеготті, але збентеженість його зникала, поки він говорив. – Багато міркував я про місіс Геммідж. Бачте, коли місіс Геммідж починає згадувати старого, то вона буває зовсім не тим, що зветься приємною співрозмовницею. Між нами кажучи... тобто перед вами, мастере Деві... і перед вами, мем... коли місіс Геммідж починає рюмсати, то тим, хто не знав її старого, вона може здатися сварливою. Ну, я таки знав старого і знав, чого він був вартий, то я й розумію її; але, бачите, воно не всім іншим відоме, зрозуміла річ, ні!
Ми з бабусею підтвердили його думку.
– Крім того, – вів далі містер Пеготті, – сестра моя може подумати... я не кажу, що таки подумає, але може... що місіс Геммідж завдаватиме їй інколи клопоту. Тому я не маю наміру зводити з ними місіс Геммідж; я їй вже доберу перебування, де сама вона зможе рибалити (перебування на його діалекті означало дім, а рибалити – хазяйнувати). Для цього я перед від'їздом думаю призначити їй пенсію, щоб на прожиття вистачало. Вона – боже створіння. Само собою, не можна припустити, щоб вона під старість, самітна і нещасна, блукала по морях та по лісах і пустелях нового і далекого краю. Так от що я придумав для неї.
Він не забув нікого. Він дбав про потреби й бажання кожного, крім своїх власних.
– Ем'лі, – розповідав він, – буде при мені. Бідолашна, їй потрібні спокій і тиша, доки ми зовсім не зберемось у нашу мандрівку. Вона лагодитиме той одяг, що його треба нам приготувати; і я сподіваюся, що страждання здадуться їй давно минулими, коли вона знову буде біля свого суворого, але люблячого дядька.
Бабуся кивнула, підтверджуючи цю надію, і цей схвильований жест завдав великої приємності містерові Пеготті.
– Ще одна річ, мастере Деві, – сказав Пеготті, засунувши руку в бокову кишеню і з насупленим виглядом витягаючи пакетик, що його я вже бачив, – тут ті банкноти – п'ятдесят фунтів і десять. До цього я хочу прикласти і ті гроші, з якими вона пішла. Я про них її запитував, не сказавши для чого. Я не майстер рахувати. Чи не будете ви ласкаві подивитись, як воно?
Він подав мені свої арифметичні викладки на клаптику паперу і стежив за мною, доки я переглядав рахунок. А рахунок цей був цілком правильний.
– Дякую, мастере Деві, – сказав він, беручи папірець назад. – Ці гроші, якщо дозволите, я перед від'їздом загорну в пакет з написом для нього і вкладу в другий, з написом для його матері, і не більше вжию слів, ніж ось з вами, напишу, що ми собою не торгуємо, і що ми, мовляв, уже поїхали геть і назад цих грошей не візьмемо.
Я відповів, що, на мою думку, так і слід зробити, а коли він вважає це правильним, то вже напевно так і треба.
– Я сказав, що в мене є ще тільки одна справа, а їх було дві, – мовив він з сумною усмішкою, згорнувши пакет і сховавши його в кишеню. – Як виходив я сьогодні вранці з двору, то не знав, чи мушу я сам піти і розповісти Гемові, як це у нас все добре скінчилось. Тож я й написав листа і віддав на пошту. У цьому листі я йому розповів, як все сталося. Розповів також, що завтра приїду, аби залагодити всі наші дрібні справи, і, мабуть, назавжди попрощатися з Ярмутом.
– І ви бажаєте, щоб я поїхав з вами? – сказав я, бачачи, що він не все висловив.
– Якби ви могли зробити мені цю велику ласку, мастере Деві, – відповів він. – Я знаю, він би трохи втішився, побачивши вас.
Моя маленька Дора була в гарному настрої і дуже хотіла, щоб я поїхав, – це було встановлено при поданні справи на її розгляд; отже, я дав містерові Пеготті слово скласти йому компанію. Наступного ранку ми сіли в ярмутський диліжанс і знову помандрували старим шляхом.
Увечері ми йшли вже по добре знайомій мені вулиці, і містер Пеготті, незважаючи на всі мої заперечення, ніс мій дорожній мішок. Я зазирнув до крамниці Омера і Джорема і побачив мого давнього приятеля містера Омера з люлькою в зубах. Мені не хотілося бути присутнім при першій зустрічі містера Пеготті з його сестрою і Гемом, тому я вирішив попросити містера Омера дати мені ненадовго притулок у себе.