– Марто! – сказав я, підійшовши до неї ближче.
– Чи можете ви піти зі мною? – схвильовано спитала вона пошепки. – Я була в нього, а його немає вдома. Я написала, куди йому треба прийти, і сама поклала записку на столі. Казали, що він не забариться. Я маю новини для нього. Чи можете ви піти негайно?
Замість відповіді я одразу вийшов за ворота. Марта похапцем притулила руку до свого рота, давши мені знак мовчати, і пішла в напрямку до Лондона, звідки, як міг я судити з її вбрання, вона прибула до мене пішки.
Я спитав, чи не туди ми йдемо. Вона кивнула і повторила той самий жест рукою. Тоді я спинив порожню карету візника, яку ми зустріли на дорозі. На запитання, куди їхати візникові, вона відповіла: "До Золотого скверу. І швидше!" – і зіщулилась у кутку, закривши обличчя однією тремтячою рукою, а другою знову й знову повторюючи той самий жест, немовби вона не в силі була чути звуків людського голосу.
Я був схвильований і мучився внутрішньою боротьбою між світлими сподіваннями та жахом. Я подивився на неї, щоб знайти пояснення, але побачив хіба що бажання лишатися мовчазною і відчував, що в мене таке саме бажання. Тому я вирішив не переривати тиші. Всю дорогу ми не мовили ні слова. Іноді вона заглядала у вікно, бо їй здавалося, що ми їдемо дуже повільно, хоч насправді ми їхали досить швидко, але все одно лишалась мовчазною.
Ми спинилися за її вказівками біля одного з входів до Золотого скверу; там я наказав кучерові чекати. Марта схопила мене за руку і поспішно повела до однієї з похмурих вулиць, яких чимало в цій частині міста; колись там стояли пишні будинки, в яких жили багатії, по одній сім'ї в кожному домі, але давно вже вони перетворились у житла бідноти, і кожна кімната винаймалась окремо. Ввійшовши до відчинених дверей одного з цих будинків і відпустивши мою руку, вона знаком запросила мене йти за нею загальними сходами, що нагадували потік, який впадає у вулицю.
У будинку було повно мешканців. Доки ми сходили нагору, двері сусідніх кімнат раз у раз відчинялись і з них виглядали чиїсь голови, інші мешканці йшли униз і зустрічалися нам по дорозі. Ще на вулиці я глянув на вікно і помітив жінок та дітей, які визирали з-за квіткових горщиків; очевидно, ми привернули їхню увагу, бо саме вони і відчиняли в себе двері, коли ми йшли нагору. Сходи були широкі, паркетні, з масивним поруччям з якогось темного дерева; над дверима вклинилися карнизи, прикрашені різьбленими фруктами та квітами; підвіконня були дуже просторі. Але всі ці залишки колишніх розкошів були в найжалюгіднішому стані, всі брудні і обідрані; іржа, вогкість і час позначились і на підлозі, яка в багатьох місцях прогнила і була навіть небезпечна. Я помітив сліди деяких спроб вдихнути нове життя в це ветхе тіло; подекуди давнє коштовне різьблене дерево було залатане простими дошками; але це нагадувало шлюб старого збіднілого аристократа з бідною плебейкою; обидва співучасники цього невдалого зв'язку з огидою цурались одне одного. Деякі з вікон, що виходили на сходи, були наполовину або зовсім забиті дошками. У решті вікон не лишилося жодної шибки. Крізь погнилі рами ніколи не виходило, а тільки входило зіпсоване повітря; крізь ці вікна я побачив такі самі вікна таких самих жалюгідних будинків і похмурий двір, що правив за смітник для всього населення цих будинків.
Ми підіймалися на горішній поверх. Кілька разів мені в присмерку здавалося, що перед нами миготів поділ жіночої сукні. Ми підійшли до останніх щаблів, які вели вже прямо на горище, і побачили саму жінку, коли вона на секунду спинилася перед якимись дверима. Потім вона натиснула на ручку і ввійшла до кімнати.
– Що це має означати? – прошепотіла Марта. – Вона ввійшла до моєї кімнати. Я зовсім не знаю її.
Зате я знав її. На моє здивування впізнав я в ній міс Дартль.
Кількома словами я пояснив моїй супутниці, що бачив цю леді раніше; ледве я встиг зробити це, як у кімнаті залунав голос відвідувачки, хоч ми не могли чути, що вона говорить. Марта глянула на мене здивовано, повторивши свій попередній жест, і тихенько повела мене по сходах; потім вона підійшла до маленьких дверей з другого боку; двері ці були без замка і відчинилися від одного дотику. Ми ввійшли до порожньої комірчини з низькою похилою стелею: приміщення це було не більше за шафу для посуду. Між цією комірчиною і кімнатою, що її Марта називала своєю, були маленькі, трохи прочинені двері. Тут ми спинилися, ледве дихаючи від утоми, і супутниця моя злегка затиснула мені рота рукою. Я міг бачити тільки, що сусідня кімната була досить простора; там стояло ліжко; на стінах висіло кілька лубочних зображень кораблів. Я не міг бачити ні міс Дартль, ні особи, до якої вона зверталася. Безперечно, і Марта не могла їх бачити, бо моє місце було зручніше.
Мертва тиша панувала кілька секунд. Марта не віднімала руки від моїх губ, а другу руку підвела, уважно прислухаючись.
– Яке мені діло, що її немає вдома! – чванливо сказала Роза Дартль. – Я її зовсім не знаю. Я прийшла побачити вас.
– Мене? – відповів ніжний голос.
Почувши його, я затремтів усім тілом. Бо то був голос Ем'лі.
– Так, – відповіла міс Дартль. – Я прийшла подивитися на вас. То й що? Вам не соромно показувати обличчя, яке наробило стільки лиха?
Рішуча невблаганна ненависть, холодна гострота і придушений гнів, які звучали в її голосі, були такі виразні, що я немов бачив її перед своїми очима в яскравому освітленні. Я бачив палаючі чорні очі і спустошену пристрастю постать, я бачив шрам, що блідою смугою тремтів, коли вона говорила.
– Я прийшла подивитися, – сказала вона, – на забавку Джеймса Стірфорса, на дівча, яке втекло з ним і стало улюбленим об'єктом пліток голоти в її рідній місцевості; на нахабну, зухвалу, досвідчену подругу людей, подібних до Джеймса Стірфорса. Я хочу знати, на що схожа така штучка.
Ми почули шарудіння, немов бідолашна дівчина, на яку сипався цей глум, підбігла до дверей, і немов та, що говорила, миттю заступила їй шлях. Далі на секунду все затихло.
Міс Дартль заговорила знову, зціпивши зуби і тупнувши ногою.
– Лишайтеся тут! – сказала вона. – Або я знеславлю вас на цілий будинок, на цілу вулицю. Якщо ви спробуєте втекти від мене, то я спиню вас. За волосся спиню і підійму проти вас не лише людей, а й усе каміння цього будинку.